Чорний замок Ольшанський
- Автор: Короткевич Володимир Семенович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Чорний замок Ольшанський». Краткое содержание книги:
Кепсько мені було. Могутня гарна статура, досконале в своєму гонорі обличчя, лев'яча грива сивого чуба. Напрочуд маленькі і зграбні кисті рук і ступні ніг. Боже, які витончені, бездоганні риси людської породи! В кіно таких знімати, тримати першими друзями, боронити за всяку ціну.
А замість цього за досконалою, божественною оболонкою роз'їдена іржею наскрізь, обліплена до останку кров'ю і багном суть. Проказа сумління, розумовий сифіліс. Доля, бог чи хто там ще, як же ви непоправно, смердюче жартуєте іноді з людьми! Це він стікає отруйним гноєм, це його діяльність призвела до всього. А я не можу осудити його, бо покривджений за всіх людей. Бо це я зневажений, знеславлений, заплямований.
— До чого тут смерть? — з цим новим і нестерпним почуттям своєї людської спільності все-таки запитав я.
— А хто мені може заборонити ну хоча б розбити макітру об стіну, відмовитися приймати їжу? Добре — знайдеться метод, щоб я не зробив цього. А хто заборонить мені не хотіти жити? Виключу себе — і все. Повірте. Із усвідомленням висхідного шляху до великого спокою, найбільшого визволення від усякої журби, — нічого важкого в цьому нема. Зупинити серце на годину чи назавжди — яка різниця? — Він подивився на Щуку й усміхнувся. — Ну, як кажуть литовці, «дар по вєна», ще по одній. Ні, я не зараз. Чого ж я стану підводити вас і ваших колег. Щуко? До того ж мені треба дати ще офіційні показання. Бо це, що зараз, просто собі розмова. Спершу я все висловлю офіційно де треба. Це виправдає мене в одному: що я мало не звів з розуму Антона. Цього я також робити не хотів… То знову без дзвону чарок.
Ольшанський повільно випив коньяк.
— Ну от, це бодай і все. Он там мій кабінет, а в ньому телефон. Сходіть, Щуко, і подзвоніть туди, де зараз повинні будуть зайнятися мною… До тієї межі, до якої я вважатиму це доцільним. І зачиніть за собою двері, я не хочу знати, якими словами це говориться. Не мав такого досвіду і не хочу його набувати.
Щука пішов у кабінет. Ми втрьох сиділи мовчки, втупившись у вікно на живі міські вогні.
— Я знаю, що на мене чекає, — сказав лікар. — Можливо, й найгірше (з чиєї точки зору дивлячись). Як це там називають: «вишка», «дірка»?
— І так кажуть, і так, — несподівано для себе самого сказав я.
— Швидко крокуєте. Явний поступ. Може б, до Щуки пішли?
— Пізно, — я вперше за цілий вечір розлютився. — Але куди хочете пішов би, аби отаких, ганебно байдужих до людей, своїми силами, без ніякої міліції карати.
Ми чули невиразні слова Щуки за дверима. Потім він поклав трубку, зайшов до кімнати і сів на своє місце.
— Подзвонив.
І тут Ольшанський раптом розсміявся:
— На хвилину мені стало шкода. Він вискалив білі рівні зуби:
— Невеличкий рецидив жалю. А здорово це, Космич. Сила, могутні руки за спиною. Рід велетів-людей на велетах-конях. І стяги над головою. І слава на весь світ.
Здорово! Земля гуде під копитами. Обличчя й руки з бронзи. Нічого мені там не потрібно було, крім того, щоб звеличити велику хоругву. Останній Ольшанський мав і померти з гонором. А помре… Останнє: думаєте, чому я так легко погодився з усім? Загинуло все, що підтримувало мою гідність. Ось помру Лигоновським.
— І краще було б, — сказав я. — Дослідник, мандрівник, лікар. Совість, незаплямоване ім'я. Не ім'я з роду негідників.
— … помру Лигоновським. Великої хоругви не буде.
— Так. Останній Сапега похований на Вавелі. Але вас не поховають ні в Ольшанському костьолі, ні біля нього. Бо ті — це був рід воїнів. А ви — рід негідників і пройдисвітів. І ви ще з них кращий, хоч і зв'язалися з бандитами. Що ж ви наробили, Ольшанський? Який великий людський матеріал поховали в собі, поховали, каменем притиснули!
Пробігли по шибках відблиски од потужних фар машини, що розверталася в дворі. Пробігли, потанцювали по шибках, по обличчю Лигоновського, потім зникли, бо машина вже була під самим будинком і світло, видно, падало на двері під'їзду.
Згасло світло.
— Оце по мене, — підвівся Ольшанський. — Ану, «стшеменнего», як кажуть поляки. — І слова свого не знайшов. — До зустрічі, Хилинський. Радий був з усіма вами познайомитися. Якщо вам буде потрібне визнання ворога — я вам висловлю його… Гадаю, багато в яких своїх міркуваннях, поглядах, сподіваннях я помилявся. Бувайте, Космич. От ви вже — назавжди. — Зробив крок до дверей, в яких уже стояли дві постаті. — Стежте за мною, хлопці, в чотири ока Чуєте? — Ще крок. — Ну от, останній… сам розбиває родовий щит на своєму надмогильному камені. «І герб родовий розбивають на камені тім…»