Там, де козам роги правлять
- Автор: Паукшта Евгеніуш
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: «Молодь»
- Переводчик: Олексій Федосенко
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Там, де козам роги правлять». Краткое содержание книги:
На батьківщині письменника ця повість вийшла вже трьома виданнями (1959, 1961, 1968).
— Петер, мій Петер!
Хлопці спинилися. Висока, сяк-так одягнена в тому переполосі жінка з розпущеним волоссям, страшно вирячивши очі, обома руками показувала на другу охоплену вогнем хату. Всі неначе заклякли в тривозі, завмерли перед лицем материного горя, болю і розпачу. А вона вже не кричала, а тільки, широко роззявивши рота, голосила пронизливо, монотонно:
— А-а-а-а-а-а-а-а-а-а!
Зненацька очі у людей розширилися від жаху, змішаного з подивом. З-поміж них вирвався низький хлопець в окулярах, дрібними, швидкими кроками помчав до пожежі, тримаючи в руці мокрий мішок. На якусь частку секунди він затримався, мовби завагався, перед дверима, які перетворилися вже на суцільну стіну вогню, потім одним рухом накинув собі мішок на голову і, нахилившись, витягаючи перед собою руки, пірнув у полум’я й дим.
— Клем! Клем! — Міхал мов шалений кинувся услід за товаришем.
Не добіг, упав, спіткнувшись об підставлену кимось ногу. Схопився, побачив Метека, очі йому запалали злістю, і лісник хотів знову кинутись у вогонь. Метек судорожно схопив його за плечі, не помічаючи, що ошалілий з розпачу Міхал лупцює його кулаками, б’є ногами, кусає. Підбігло кілька чоловік, і Метек передав їм Міхала, який усе ще несамовито шарпався, а сам, схопивши багор, разом з Едеком скочив до палаючої хати. Вони розтягували головешки, розривали дах, майже безпорадні, усвідомлюючи весь кошмар того, свідками чого вони були. Позаду, прориваючись крізь вітер і гамір людських голосів, лунало голосіння нещасної матері.
Люди вже поставали в ряд, передаючи одне одному відра з водою. Найближчі хлюпали її в полум’я, вогонь сичав, на мить чорнів і знову розгорявся, здіймаючись червоною, тремтливою пеленою.
— Метек, я йду! — крикнув Едек.
— І я!
Вони рвонулись уперед, ні на що не зважаючи, розуміючи самовбивче безглуздя свого вчинку. І змушені були відступити, бо перед ними раптом, затріщавши, сиплючи іскрами, провалилася частина покрівлі, задравши вгору обгорілі крокви. З грудей усіх, хто був навколо, вирвався протяжний стогін. А потім чийсь вигук надії:
— Є!
Ліворуч од вхідних дверей, у тій частині будинку, яка ще не згоріла, але підозріло тріщала, в охопленому вогнем віконному отворі показалася раптом палаюча людська постать. Полум’я раз у раз затуляло її, проте видно було, як руки наосліп намацують раму, якої вже не було, відсмикуються од жару, як уся постать поволі посувається вперед. Едек підбіг, витягнув багор, зачепив за вбрання чи, може, навіть за тіло товариша. Потягнув. Знову затріщало, проте Залєський прикрив тільки голову від палаючих кусків дерева, що падали згори, від повені іскор. Відскочив, хтось його відтягнув, хтось вихлюпнув відро води на волосся, яке вже тліло.
Метек смикав багром, зачепивши за одяг Клема. Кілька чоловіків зривали палаючі балки, розкидали пожарище, незважаючи на пекельну жару і тліючі жарини, які, прискаючи на всі боки, падали на них.
Десь падала стеля, валилися стіни, а вони пам’ятали тільки про одне: треба рятувати людину. І рятували, хоча й знали, що тієї людини вже, мабуть, немає в живих, що тільки останки її можуть якось уціліти в цьому нищівному вирі стихії.
Відро за відром лилася в те місце вода, нижче й нижче осідав полум’яний факел. Вогонь горів спокійніше, вітер уже не роздував його, як доти, легше було підійти ближче до місця, де загинули двоє: дитина і юнак, який хотів урятувати її.
Десь позаду аж три чоловіки вовтузилися з ошалілим Міхалом, який усе ще рвався до вогню, вже не для того, щоб рятувати, а щоб загинути разом з Клемом.
Ще далі якийсь чоловік безтямно шарпав високу жінку з розпущеним волоссям, а та все ще хрипко голосила.
Ніхто з людей, які стояли навколо, не спішив їй на допомогу. Всіх їх, мов електричним струмом, пройняли слова чоловіка, вигукувані в пароксизмі радості і великого болю:
— Є Петер! Є! У Гільди був!
Міхал, мабуть, перший збагнув до кінця значення тих слів. Він перестав вириватись і, страшно заридавши, опустився на землю. Усвідомлення того, що жертва Клема була марна, відняло у нього решту сил.
І, ніби глузуючи, ніби ще збільшуючи кошмарність того, що сталося, тільки тепер у повітрі зашуміло, затряслося, з чорної хмари, яка нависла над селом, сипонув густий, рясний дощ — він щораз дужчав, небувалою зливою накриваючи землю. Шипіли згарища, один за одним чорніли факели полум’я, гасла заграва пожежі. А люди не розходилися, збирались усе більшою громадою проти будинку, від якого вціліли тільки одна стіна та комин, що, здавалося, похмуро волав до неба; там, біля садочка, під деревом біліло щось прикрите простирадлом.