Марш Радецького та інші романи

Тротта зайшов у сільський шинок до єврея Абрамчика. Там купували просте мило, горілку, цигарки, махорку та поштові марки. Єврей мав вогнисто-руду бороду. Він сидів біля склепінчастої брами свого шинку й палахкотів так, що видно було за два кілометри. Колись, як постаріє, подумав лейтенант, то стане таким самим білобородим євреєм, як дід Макса Деманта.

Тротта випив чарку горілки, купив тютюну й поштових марок і пішов. Від Бурлаків дорога вела проз Олеськ на село Соснів, а далі — на Биків, Лещицю й Діброву. Він щодня ходив цією дорогою, двічі переходив залізничну колію, минав два чорно-жовті, вилинялі перонні бар’єри; в сторожках без угаву дзвеніли скляні сигнали. То були веселі голоси далекого світу, що більше не обходили барона Тротту. Стерто з пам’яті великий світ. Стерто роки військової служби; йому здавалося, наче він завжди ходив отак полями й сільськими шляхами з ціпком у руці й ніколи не мав при боці шаблі. Він жив так, як його дід, герой Сольферіно, як його прадід-інвалід, сторож Лаксенбурзького парку, і, може, як багато його невідомих предків, селян із Сиполє. Завжди та сама дорога — проз Олекськ, на Соснів, Биків, Лещицю й Діброву. Ці села лежали довкола палацу Хойницького і всі належали йому. Від Діброви вузенький, порослий лозами шляшок вів до Хойницького. Було ще рано. Якщо йти швидше, можна дістатися до нього ще перед шостою і не зустріти нікого з колишніх товаришів. Тротта додав ходи. Ось він уже й під вікнами палацу. Свиснув. Хойницький вихилився з вікна, кивнув головою і вийшов надвір.

— Сталося! — сказав Хойницький. — Війна! Довго ми на неї чекали, та однаково вона нас приголомшить. Мабуть, не судилося такому собі Тротті довго жити вільно. Моя уніформа готова. За тиждень, я гадаю, чи за два ми повертаємось до війська.

Тротті здалося, що природа ще ніколи не була така мирна, як тієї години. На сонце вже можна було дивитися, не мружачись, воно з відчутною швидкістю спускалося до обрію на заході. Його привітав рвучкий вітер, він стривожив білі хмари на небі, схвилював колосся жита й пшениці на землі і погладив червоні личка маку. Синя тінь набігла на зелені луки. Лісок на сході потонув у чорно-фіолетовому присмерку. Маленький білий будиночок Степанюка, в якому мешкав Тротта, сяяв край лісочка, на шибках горіло розтоплене сонячне золото. Дужче засюрчали коники. Потім вітер поніс їхню пісеньку в далечінь, на мить зробилося тихо, вчувався подих землі. Раптом згори, з-під неба почулося слабеньке, хрипке ґелґання. Хойницький підняв руку.