Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1
- Автор: Лавкрафт Говард Филлипс
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-69-7
- Переводчик: Остап Українець
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1». Краткое содержание книги:
Норріс розбудив мене, коли все знову почалося. Він тихенько поторсав мене за плече, вириваючи мене з того самого страшного сну, і закликав прислухатись до котів. А послухати і справді було що, бо за зачиненими дверима коїлася справдешня вакханалія котячих вересків і шкряботіння, Ніґер же, не зважаючи на своїх родичів за дверима, ошаліло кружляв попід кам’яними стінами, в яких чинилося те саме стовпотворіння пацючих орд, яке розбудило мене минулої ночі.
У мені здійнялась хвиля пронизливого жаху, бо відбувалося щось аномальне, чому неможливо було дати раціонального пояснення. Ці щури, якщо тільки вони не породження божевілля, що вразило лише мене з котами, риють нори і прослизають всередину римських стін, які я вважав суцільними вапняковими блоками… хіба що за більш ніж сімнадцять століть вода попромивала там наскрізні тунелі, в яких поселилися ці гризуни… Але хай навіть так, мій примарний жах від цього не зменшився; якщо це і справді були живі шкідники, чому тоді Норріс не чув їхньої огидної метушні? Чому він закликає мене дивитися на Ніґера і слухати котів за дверима, але не має жодного уявлення, що могло їх так несамовито і незрозуміло розбурхати?!
До того часу, коли я настільки раціонально, наскільки зміг, спромігся йому все розповісти про те, що, як мені здається, я чув, мої вуха могли вловити вже хіба останні відголоски метушні, що, затихаючи, скочувалась усе далі вниз, під найглибші підвали, аж доки здалося, що ціла скеля піді мною була сповнена щурів, які шукали невідомо чого. Норріс до цього поставився не настільки скептично, як я припускав, а навпаки, здавалося, страшенно цим зацікавився. Він звернув мою увагу на те, що коти за дверима також затихли, ніби втративши слід щурів; натомість, схоже, Ніґер знавіснів ще більше і несамовито дряпав основу величезного кам’яного вівтаря посередині крипти, який зараз був ближче до Норріса, аніж до мене.
Мій страх перед невідомим був справді могутнім. Коїлося щось вочевидь неймовірне, і я побачив, що капітан Норріс, молодший, міцніший і від природи явно більший за мене матеріаліст, був вражений нітрохи не менше — можливо через те, що з дитинства був дуже добре обізнаний з місцевими легендами. Якийсь час ми могли хіба що дивитися на старого чорного кота, який все несамовитіше дряпав підмурок вівтаря, час від часу поглядаючи на мене і нявкаючи, ніби просячи мене щось вдіяти.
Норріс підніс ліхтар до самого вівтаря і оглянув те місце, яке так дряпав Ніґер, потім мовчки став навколішки і почав віддирати багатовікові лишайники з масивного дороманського вівтаря, де він з’єднувався з мозаїчною підлогою. Він нічого не знайшов і вже збирався облишити пошук, коли я завважив доволі звичну річ, від якої, проте, мене кинуло в дрож, хоча вона лише підтвердила те, про що я вже здогадувався, не додавши нічого нового до попередніх підозр.
Я сказав про це Норрісу, і ми обоє застигли, приголомшені цим неймовірним відкриттям і усвідомленням його значення. Усе було просто: вогник ліхтаря, поставленого на підлозі біля вівтаря, ледь помітно, але все ж помітно, коливався у струмені повітря — повітря, якого раніше не було і яке, безсумнівно, надходило зі щілини між підлогою і вівтарем у тому місці, в якому Норріс поздирав лишайники.
Решту ночі ми провели у добре освітленому кабінеті, нервово обговорюючи подальші дії. Самого лише відкриття того, що існує підземелля, глибше за найглибші знані підмурки римської доби, підземелля, досі не відкрите допитливими археологами, які нишпорили тут останні триста років, було б достатньо, щоб вразити нас і без зловісних подій. З огляду на обставини враження було двоїсте, і ми опинилися перед вибором: через забобони облишити пошуки і назавжди закрити пріорат або ж, відважившись на пригоди, сміливо зазирнути нижче, хоч би який жах чекав нас у незнаних глибинах.
Над ранок ми досягли компромісу і вирішили поїхати в Лондон, щоб зібрати там групу археологів і вчених, які б допомогли нам розкрити таємницю. Варто зазначити, що перш ніж покинути підземелля, ми марно намагалися зрушити з місця центральний вівтар, який наразі вважали брамою до нових глибин невідомого жаху. Які таємниці відкриє ця брама, належало з’ясувати людям, мудрішим за нас.