Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921)
- Автор: Тинченко Ярослав Юрьевич
- Год: 2007
- Язык: украинский
- ISBN: 966-8201-26-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921)». Краткое содержание книги:
Біографічний довідник містить відомості більш як про тисячу генералів та старшин Армії Української Народної Республіки, а також командирів армійських з'єднань Армії Української Держави гетьмана П. Скоропадського.
Наприкінці книги подається загальний список генералів та старшин Генерального штабу Армії Української Держави з докладними біографічними відомостями.
Видання містить багатий ілюстративний матеріал, зібраний в архівах України, Польщі, Росії та у приватних колекціях.
Книга розрахована на науковців, викладачів, студентів, а також усіх, хто цікавиться історією України та її збройних сил.
ЦДАВОУ. — Ф 5235. — Оп. 1. — Спр. 1597. — С. 2–3.
(05.10.1892 — після 1924) — підполковник Армії УНР.
Народився у с. Голобутів Стрийського повіту Галичини. Закінчив Стрийську гімназію. 03.08.1914 р. був мобілізований до австро-угорської армії, служив у Легіоні Українських січових стрільців. 27.03.1915 р. був підвищений до звання фенриха. У складі Легіону УСС командував чотою протягом 5 місяців, сотнею — протягом 13 місяців, окремим технічним загоном — 2 місяці. У вересні 1916 р. потрапив до російського полону, перебував у таборі Дарниця під Києвом.
У листопаді 1917 р. вступив до Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців. З 01.03.1918 р. — командир 3-ї сотні у 1-му курені 4-го (1-го) Січового полку військ Центральної Ради. Після розформування полку німцями 30.04.1918 р. виїхав до Запорізької дивізії Армії УНР, згодом — Української Держави, де очолив 10-ту сотню 3-го Січового куреня 2-го Запорізького полку, складену з галичан-січовиків. Наприкінці вересня 1918 р., після отримання дозволу гетьмана П. Скоропадського на формування Окремого пішого загону Січових стрільців, переїхав разом із куренем до Білої Церкви, місця формування загону, на чолі сотні у 20-х числах листопада 1918 р. був поранений під Жулянами у боях з Офіцерськими дружинами. З середини грудня 1918 р. — командир 1-го полку Січових стрільців військ Директорії. З 27.01.1919 р. — начальник Чернігівської групи з кількох полків, що оперувала проти червоних на Лівобережному фронті Дієвої армії УНР. З середини лютого 1919 р. повернувся на попередню посаду командира 1-го полку Січових стрільців.
17.041919 р. був важко поранений у бою під Шепетівкою. З середини липня 1919 р. — начальник 10-ї пішої дивізії Січових стрільців Дієвої армії УНР. 05.12.1919 р., після розформування Корпусу Січових стрільців, перейшов до Української Галицької армії. Навесні 1920 р. — командир 1-го пішого полку 4-ї бригади УГА отамана Шепаровича, яка незабаром перейшла до складу Дієвої армії УНР під командуванням М. Омеляновича-Павленка. У квітні 1920 р. на чолі полку був поранений у бою під Вапняркою. У травні 1920 р. перевівся до 6-ї Січової дивізії Армії УНР. Очолив 47-й стрілецький курінь, у бою 05.061920 р. під Теплою дістав важке поранення. 25.06.1920 р. повернувся на посаду командира 47-го куреня 6-ї Січової дивізії Армії УНР. Станом на 10.12.1920 р. — приділений до штабу 16-ї бригади 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР. Перебував у безтерміновій відпустці.
Восени 1921 р., після розстрілу у Києві сотника Івана Андруха, під іменем Олександра Івановича Марчука виїхав в Україну для підпільної боротьби з більшовиками та керівництва Українською військовою організацією. Подальша доля невідома.
Рогульський Іван, фото 1915 року (Золоті Ворота. Історія Січових стрільців. — Київ. — 1992)
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 44. — С. 3-зв. — 4; Спр. 653. — С. 99; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 94. — С. 3; Золоті Ворота. Історія Січових стрільців. — Київ. — 1992; Андрух І. Січові стрільці у корпусі ген. Натієва//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. — Ч. 4. — С. 6; УСС, Українські січові стрільці. — Львів. — 1935. — С. 149; ЦДАГПОУ. — Ф. 263, архівно-слідча справа Кураха М. С. — С. 57, 70–72.
(?—?) — старшина Дієвої армії УНР.
Народився на Чернігівщині. Станом на 01.01.1910 р. — підпоручик 4-го Східно-Сибірського гірського артилерійського дивізіону (Нерчинськ). Останнє звання у російській армії — підполковник.
З 12.03.1918 р. — старшина для доручень Головного артилерійського управління Військового міністерства УНР. З 25.01.1919 р. — начальник канцелярії Головного артилерійського управління Військового міністерства УНР. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ — Ф 1075. — Оп. 2. — Спр. 37. — С 231–232
(20.09.1882-?) — старшина Дієвої армії УНР.
Закінчив Миколаївське інженерне училище (1903), Миколаївську інженерну академію, служив у 22-му саперному батальйоні. Останнє звання у російській армії — полковник.
У січні—травні 1919 р. — викладач Київської інженерної юнацької школи. Подальша доля невідома.
Зварич І. Київська інженерна юнацька школа// За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10. — С. 91—107; Список генералам, штаб и обер-офицерам инженерных войск на 1913. — СПб. — 1913. — С. 36.
(?—?) — полковник Армії УНР.
Станом на 01.01.1910 р. — підпоручик 1-го піхотного Невського полку. Останнє звання у російській армії — капітан.
У березні—травні 1920 р. — командир Старшинського куреня запасної бригади 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР, що формувалася у Бресті-Литовському. Доля після 1920 р. невідома.
Порохівський Г. Матеріали до історії 2-ї Кулеметної бригади//За Державність. — Каліш. — Ч. 1. — С. 135–164.
(26.12.1882-?) — підполковник Армії УНР.
Романовський Генріх, фото 1920 року (Монкевич Б. Похід Болбочана на Крим. — Нью-Йорк. — 1956)
Народився у м. Луцьк. Останнє звання у російській армії — поручик.
У 1919 р. — командир куреня 2-го (згодом — 20-го) Запорізького полку ім. І. Мазепи Дієвої армії УНР. У 1920–1921 рр. — командир 2-го Запорізького куреня ім. І. Мазепи 1-ї Запорізької бригади 1-ї Запорізької дивізії Армії УНР.
Дубовий І. Причинки до монографії отамана Волоха//Літопис Червоної' Калини. — Львів. — 1930. — Ч. 9. — С 12; ЦДАВОУ. — Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 98. — С 37
(14.02.1893-10.02.1946) — підполковник Армії УНР.
Народився у Ніжині Чернігівської губернії. Походив зі священицької родини. У 1914 р. був мобілізований, закінчив Чугуївське військове училище (1915). У складі 32-го Сибірського стрілецького полку брав участь у Першій світовій війні. Восени 1917 р. був переведений до 14-го Сибірського запасного полку. Останнє звання у російській армії — поручик.
Навесні 1918 р. повернувся в Україну. Закінчив Інструкторську школу старшин, служив у 27-му пішому Козелецькому полку Армії Української Держави (Чернігів). У листопаді 1918 р, після зайняття Чернігова військами Директорії, отримав наказ сформувати охоронний загін при Чернігівській міській комендатурі. На початку 1919 р. з загоном евакуювався до Проскурова, де незабаром влився до Запорізької бригади ім. С. Петлюри Дієвої армії УНР.
У лютому— травні 1919 р. — начальник оперативного відділу штабу цієї бригади. З травня 1919 р., після влиття бригади до Запорізької групи Дієвої армії УНР, начальник муиггрового відділення штабу цієї групи. У грудні 1919 р. захворів на тиф. Був інтернований польською владою. З березня 1920 р. — старший ад'ютант штабу 17-ї бригади 6-ї Січової дивізії Армії УНР. У 1921–1922 рр. — начальник оперативного відділу штабу 6-ї Січової дивізії Армії УНР.
Росіневич Микола, фото 1945 року (ДАСБУ)
Росіневич Микола, фото 1920 року (За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8)
Восени 1922 р. виїхав до Чехо-Словаччини. Закінчив лісниче відділення Української господарської академії у Подєбрадах (1927). Працював секретарем філософського факультету Українського Вільного університету у Празі. Був одним із керівників Гетьманського руху у Чехо-Словаччині. З 1939 р. до березня 1944 р. — голова Союзу Гетьманців-Державників у Чехо-Словаччині.