Пісня Сюзанни. Темна вежа VI
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #6
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-0791-5
- Переводчик: Олександр Красюк
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Пісня Сюзанни. Темна вежа VI». Краткое содержание книги:
— Грабую її, хіба не бачиш? — сердито відповів Каллаген. — Отець Каллаген, канонік святої римо-католицької церкви грабує готельну покоївку. Чи сподівається пограбувати, якщо в неї є… ага!
В іншій кишені, як він і сподівався, знайшовся скромний стосик банкнот. Вона якраз займалася вечірнім прибиранням номерів, коли Юк своїм гавкотом привернув її увагу. Мила туалети, поправляли штори, перестилала ліжка і підкладала туди ті штуки, що їх покоївки називають «постільними цукерками». Подеколи гості давали їй «на чай». У цієї покоївки знайшлося дві десятки, три п’ятірки і чотири однодоларових банкноти.
— Я віддам, якщо наші шляхи знову перетнуться, — повідав Каллаген непритомній покоївці. — А якщо ні, вважай, що так ти прислужилася Господу.
— Бііііііііла, — пробелькотіла стиха покоївка, як воно буває з тими, хто розмовляє уві сні.
Каллаген з Джейком перезирнулися.
ОДИНАДЦЯТЬ
Спускаючись униз ліфтом, Каллаген тримав торбу з ЧорноюТринадцяткою, а Джейк ніс ту, в якій лежали Орізи. У нього також були їхні гроші. Тепер вони мали цілих сорок вісім доларів.
— Цього вистачить? — єдине запитання, що прозвучало після того, як він вислухав план Каллагена, яким чином їм здихатися кулі, план, для здійснення якого треба було зробити ще одну зупинку.
— Не знаю, і мені все одно, — відповів Каллаген. Вони розмовляли притишеними голосами конспіраторів, хоча у ліфті, окрім них, більше не було нікого. — Якщо я зміг пограбувати сплячу покоївку, обмахлювати якогось таксиста мені раз плюнути.
— Авжеж, — сказав Джейк. Йому подумалось, що Роланд у своїм поході до Темної вежі не тільки пограбував купу невинних людей, він ще й перебив їх чимало. — Давай уже зробимо цю справу і врешті підемо до Діксі-Піґ.
— Знаєш, не варто тобі так турбуватися, — сказав Каллаген. — Якщо вежа завалиться, ти про це дізнаєшся одним із перших.
Джейк подивився на нього здивовано. Каллаген витримав кілька секунд, а потім усміхнувся. Не міг утриматись.
— Нічого тут нема смішного, сей, — сказав Джейк, і вони вийшли в темряву літнього вечора року 1999-го.
ДВАНАДЦЯТЬ
За чверть до дев’ятої за Гудзоном ще догоряла зоря, коли вони прибули на місце першої з їхніх двох зупинок. Лічильник таксі показував дев’ять доларів п’ятдесят центів. Каллаген подав таксисту одну з десяток покоївки.
— Чувак, ти, давай, бережи себе, — образився водій з сильним ямайським акцентом. — Я буду переживать, щоб тебе, бува, не підстрелили.
— Радій, що бодай хоч щось отримав, синку, — відповів йому Каллаген добродушно. — У нас низькобюджетна екскурсія Нью-Йорком.
— Моя баба теж має бюджет, — плюнув таксист і поїхав геть.
Тим часом Джейк задивився вгору.
— Bay, — промовив він ніжно. — А я й забув, яке воно тут все величезне.
Каллаген простежив за його поглядом, а тоді нагадав:
— Давай зробимо нашу справу. — А коли вони поспішили всередину, запитав: — Тобі чути щось від Сюзанни? Хоч що-небудь?
— Чоловік з гітарою, — сказав Джейк. — Співає… ну, я не розумію. А мусив би. Це черговий типу випадковий збіг, який насправді зовсім невипадковий, на кшталт того, що книготорговець має прізвище Тауер чи Балазарове кубло називається «Похила вежа». Якась пісня… Я мусив би вгадати.
— І більше нічого?
Джейк похитав головою.
— Це було останнє, що я отримав від неї, і це було щойно після того, як ми вийшли з готелю і сіли в таксі. Гадаю, вона ввійшла у Діксі-Піґ і тепер недоторканна.
Він слабо посміхнувся своєму випадковому каламбуру.
Каллаген рушив до списку в центрі величезного вестибюля.
— Тримай Юка близько біля себе.
— Не переживай.
Каллагену не знадобилося багато часу, аби знайти те, що він шукав.
ТРИНАДЦЯТЬ
Напис повідомляв:
Нижче, в обрамленому ящичку, був список правил і інструкцій, який вони обидва уважно переглянули. З-під їхніх ніг пролунало гуркотіння потяга підземки. Каллаген, котрий не бував у Нью-Йорку вже майже двадцять років, не мав уявлення, що це за поїзд, куди він може їхати і на якій глибині у міських нутрощах може бігати. Вони вже спустилися на два рівні вниз ескалатором, спершу до крамниць, а потім сюди. А станція метро була ще нижче.