Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Поляки були в довгих жупанах, приталених, із стоячими комірами, застебнутими на ряд густо нашитих ґудзиків. Підперезані були широкими поясами з густим орнаментом, багато оздобленими, що підкреслювало статок їхніх власників. Поверх жупанів накинуті делії, довгі, з коміром, що лежав на плечах, з довгими рукавами, все — з венеціанського оксамиту, італійської парчі, турецького шовку. На голові в кожного рогатівка — шапочка з отвором, хутряна з розрізом над лобом, прикрашена султаном з пір’я, вузькі штани, дорогі сап’янові чоботи... Шляхта, одне слово, можна і гоноровита!
Марина Юріївна була у звичному їй польському вбранні.
Того дня, як писатимуть історики, російській цариці «продемонстрували лапландців» — доволі екзотичних підданих Московського царства, про яких Марина до того і чути, звісно, не чула.
Лапландці і сьогодні найчисленніший неслов’янський народ Мурманської області Росії (лопарі, або фінською «мешканці окраїнної землі», або ще — саами).
Кольські сваами — етнонаціональна спільнота, близька саамам Скандинавського півострова (Норвегія, Швеція, Фінляндія). У цього маленького північного народу не одна, а цілих десять самостійних мов. Більшість з них православні, але й досі у них збереглася віра в духів — господарів озер і річок... Існує поклоніння священним каменям — валунам, скельним виступам тощо. Поклонялися також високим пням — сейдам. Їм робили жертвоприношення. (Деякі із сейдів, зокрема антропоморфного вигляду, мають свої імена.) Мають вони і своїх служителів культу (нойда, нойд, кебун), які виконують функції шаманів, жреців чи чародіїв. Використовують бубон (каїнус, кобдас) або спеціальний пояс — почень.
В середині ХV ст. після приєднання Новгорода до Москви південь Кольського півострова заселили руські, а саами — самоназва сваамів — північні і західні території. Основним зайняттям саамів було оленярство, рибальство, морське і сухопутне полювання. Вели вони напівкочовий спосіб життя.
У часи Івана Грозного й пізніше у кожній саамській сім’ї зберігалися свої божки.
Кілька таких божків, загорнутих у ганчірочку камінців, лапландці, вони ж лопарі, вони ж саами, піднесли й цариці Марині і були страшенно щасливі, як діти щасливі, коли руська цариця веліла прийняти од них їхніх божків-камінців жменьку, загорнутих у ганчірочку.
Марину лопарі своїми божками зворушили чи не до сліз, і вона пообіцяла піклуватися про них — чим у свою чергу зворушила дітей Півночі теж чи не до сліз.
Потім перед царицею виступив їхній шаман. Незважаючи на тепло в палатах, він був зодягнений у хутра, стрибав перед царицею, щось гортанно співав і бив у бубон — як пояснили, виганяв із кремлівських палат, і зокрема від цариці, злих духів. Чим ще і ще зворушив царицю, і вона в пориві розчуленості назвала загадкових лопарів — «дітьми моїми».
Лопарі (вони ж лапландці, вони ж саами) теж вкотре розчулилися і виконали перед «великою російською царицею» свої обрядові танці зі співами й гупанням у бубони, а ще намагалися їй розказати свої дитячі казки (майне) про Тале (дурного людоїда), про равків (вурдалаків) та про чарлях (карликів), а також порадувати царицю — велику, руську! — своїми міфами, що по-їхньому називаються ловта, й історичними переданнями — сакни чи й бувальщинами (бойса) та виконати різні імпровізації (муштолли)...
Марина засовалась на троні, не зважуючись своєю відмовою образити цих дорослих дітей. Особливо коли вони забагли пограти «великій руській цариці» на своїх інструментах нів’ята, хоуфф та камах. Нe зважилась заперечити, так їй чомусь шкода стало цих північних людей і її нових підданих.
Прощаючись, лопарі од усього серця затанцювали й заспівали як діти, подарували «великій руській цариці» кілька зв’язок шкурок білих песців і пішли — власне, їх повели — задоволені як ніколи, що їх так ласкаво прийняла «велика руська цариця».
Задоволена таким екзотичним народцем зосталася й Марина. І навіть захоплено плескала в долоні, як її фрейліна Хмелевська.
Того ж дня цар Дмитрій нарешті офіційно прийняв польських послів, з якими вирішив помиритися, — на чолі з воєводою Юрієм Мнішеком — із своїм тестем цар ще раніше залагодив конфлікт. У свою чергу пан воєвода, подякувавши цареві за добрі побажання, висловлені ним під час прийому послів Речі Посполитої, запропонував тост за «видатного царя-государя Московії Дмитрія Івановича» — теж на знак зміцнення між ними стосунків добрих і майже родинних.