Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
І це після безконечних — до ранку — танців 12 травня!
Цар Дмитрій світських руських танців майже не знав, бо провів своє життя то в чужих людей, то по монастирях, але танці простого люду були йому знайомі, і він хіба ж так витинав «Бариню» чи «Камаринського мужика».
О, як здорово і як талановито цар Дмитрій танцював — природжений танцюрист, не інакше!
Марина була в захваті від свого мужа і, трохи відпочивши, залишала трон і приєднувалася до нього, а він не знав спину. А приєднавшись, хіба ж таке витворяла, таке!..
А тим часом...
А тим часом на вулицях Москви веселилися поляки, гості Білокам’яної — напропале!
І веселилися, і буйствували теж наче напропале! Ігноруючи і місцеву віру — православ’я, що для них, католиків, не було вірою, і місцеві звичаї, які гостям належить шанувати.
Будучи гостями в Москві, поляки повелися як її господарі, вважаючи московитів заледве чи не своїми підданими, і почувалися окупантами у щойно захопленому краї.
Москва — доки цар з царицею день у день празнували своє весілля, а ночами празнували інше свято, свято любові, забувши, що треба ж хоч трохи іноді й головою попрацювати, тверезою, а не хмільною, — повнилася чутками, що їх уміло поширювали супротивники царя й цариці.
Чутки — одна одної вражаючіша, як у Першопрестольній казали, «из ряда вон выходящи», — збуджували московитів, налаштовували їх супроти свого владики. А ті, хто ще був за царя, губилися: невже то правда, що про Дмитрія розказують на вулицях, невже?
Змовники старалися.
Чим більше у Кремлі танцював цар на своїх безконечних гульках, тим більше старалися люди Василія Шуйського. І вже почали переходити до практичних заходів. У ніч з 13-го на 14 травня, з вівторка на середу, головний змовник, помилуваний від смертної кари царем, боярин і князь Василій Шуйський зібрав у себе спільників та однодумців (були там служилі бояри, торгові люди і всі, роздратовані діями поляків), і заходилися вони виробляти план бунту. Для початку вирішили відмітити білою глиною будинки, у яких постоєм стояли поляки (помалювати на них хрестики з боку вулиці), а вранці в суботу ударити в набат і захопити ті будинки. Інша ж частина повстанців тим часом ринеться на штурм Кремля.
Василій Шуйський шепотом (хоч стіни були товсті, а за стінами маячила надійна варта, яка й близько нікого не підпустить до гнізда змовників, але — береженого Бог береже) радив однодумцям:
— Треба, щоб горласті, у кого не горло, а ієрихонська труба, закричали народу... Що? А те, що... Ну, що поляки з литвою, мовляв, хочуть убити нашого... гм-гм... царика. А заодно й перебити думних людей — які за Дмитрія. Чи відсікти їх від Кремля. Коли народ повірить і побіжить бити поляків та захищати царя... гм-гм... батюшку, ми з головними силами кинемося до Кремля і візьмемося за царя та за його дєвку з Польщі, яку він, нехрещену, проголосив царицею... А коли візьмемося за царя, то баблятися не слід, цареві має настати кінець. Доки народ громитиме поляків, ми впораємося з царем та з його коронованою дівкою.
І закінчив, вимагаючи від своїх однодумців твердого слова:
— Так поклянімося ж, що очистимо наш святий Кремль від самозванця з його коронованою дівкою.
І змовники дали тверде слово підтримати свого заводія.
— Клянемося, боярине!!!
— Росія вас не забуде, — пообіцяв їм заводій, хоч ніяка Росія ні на що його й не уповноважувала. — І вас, і ваш подвиг в ім’я Росії-матушки!
А в царських палатах все ще танцювали й веселилися — теж напропале.
(У вірності боярина Шуйського цар Дмитрій не сумнівався. Ще б пак! Порятував його від смерті, має бути йому вдячний по гріб!)
Цар з царицею веселилися за принципом: сьогодні веселімося, а завтра... Завтра хоч і потоп!
І щиро вірили, що ніякого потопу завтра не буде.
14 травня 1606 року, МОСКВА, КРЕМЛЬ, СЬОМИЙ ДЕНЬ ЦАРСЬКОГО ВЕСІЛЛЯ
Це була середа, пісний день.
День, у якому, за православними правилами і традицією, мають бути відсутні — повністю! — м’ясні та молочні продукти.
День, коли чи не споконвіку на святій Русі варилися лише пісні страви, щі з кислої капусти, коли обіди доповнювали хліб та цибуля, коли всі говіли й ставали пісниками, суворо дотримуючись посту.
Боже борони у цей день вдаватися до скоромного. Всі мали ставати пісниковими, як ченці в Божих обителях, а вже веселощів та розваг і геть уникати, бо день такий називався пісницею.
Але Марина Мнішек (вважаючи, що її, як католичку, православні пости не стосуються, але забувши, що вона ще й цариця саме руська) у середу, у пісний день, влаштувала розкішний обід — скоромний, м’ясний — і «пригощала всіх панів московських у своїх палатах».