Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Волосся неодмінно тільки довге, що його заміжні жінки мали ховати під головним убором. Здебільшого ж волосся заплітали у дві довгі коси, що їх вінком викладали навколо голови.
З головних уборів заміжні жінки носили повойник, покритий коштовною тканиною, або кіку, поверх кіки і повойника — незмінний убрус, хустка, складена у вигляді трикутника. Парадним головним убором був кокошник, виготовлений з твердого матеріалу, обтягнутий золотою тканиною, багато розшитою перлами.
До всього ж для знатної жінки вважалося непристойним з’являтися на людях без густого шару білил та рум’ян, густо підчорнених брів і вій. Навіть маючи красивий природний колір шкіри, мало хто з жінок зважувався вийти на люди без білил та рум’ян...
Марина Мнішек, яка звикла до європейських фасонів — іспанських, італійських, французьких, — не могла звикнути до руського вбрання, до московської моди, що видавалася їй дивною і непрактичною. Вона до коронації її на російську царицю ніколи такого вбрання не носила (навіть не бачила його), не звикла до нього (та й часу, аби звикнути, не мала), тож вирішила вбиратися у звичне їй польське вбрання, у якому почувалася зручно й затишно. І модно. І це їй — як і гусарський костюм Дмитрію — швидко буде поставлено на карб, у велику провину. Ше й оголошено, що вона просто гребувала руським вбранням, не визнавала його.
І московити сприйняли це — польське вбрання цариці — як виклик їхнім звичаям, як зневагу до них, якій не було прощення.
І це теж пришвидшило криваву розв’язку. Як і те, що цар Дмитрій (руський за походженням) явно аж занадто догоджав «своїй полячці», яку через кілька днів буде названо «дєвкою із Польщі». Шкода, але і в Марини не вистачило такту хоча б не вип’ячувати своє, а дотримуватися — хоча б зовні, з дипломатичним етикетом — місцевих московських звичаїв, звичаїв того народу, над яким вона прибула владарювати.
Може, це не так уже й важливо, які плаття зодягати цариці, руські чи польські, — але й це відіграло свою роль, адже московити були ревниві і чи не вороже ставилися до тих, хто у їхньому домі не дотримувався їхніх звичаїв. Комусь це ще можна було й пробачити, але тільки не Марині Мнішек, яку московити охоче вибрали собі на царицю, що на Московії завжди вважалася матушкою всього народу, царицею-заступницею.
Святковий обід 9 травня 1606 року в Кремлі явно не вийшов урочистим.
Московські бояри та дворяни, як і інші служилі люди, на тім обіді почувалися ображеними — ледь чи не скривдженими.
По-перше, у день Миколи весняного не треба було затівати весільних учт з танцями, «мусікою» і співами, по-друге, цар і цариця все ж таки мали подавати добрий приклад своїм підданим, а по-третє, ті чвари, що їх затіяв пан посол і продовжив пан воєвода (і це — батько молодої), і геть зіпсували їм святково-урочистий настрій і перетворили невимушену радісну веселість на тяжку повинність, коли вони почувалися на царському обіді в кремлівських палатах і геть чужинцями...
Зате гості — поляки — веселилися і гуляли на всю широту! Чи не напропале, як ніби то був останній у їхньому житті святковий обід. Гуляли за відомим принципом: пиймо-веселімося сьогодні, а що завтра буде, то завтра те й покаже. Сьогодні свято, а завтра хоч і потоп!
Яств — різноманітних і вишуканих, але в більшості не руських, незнайомих московитам, — було вдосталь, хмільного питія — не міряно (слуги лише встигали його підносити). Не вгавала музика, старалися танцівники і співаки — весело було розвесело! І сам цар був у просто-таки пречудовому настрої, їв і пив, проголошував за гостей заздравні тости, жартував, сміявся (цариця, правда, сиділа мовчазно і була стримана, все ніяк не могла забути вибрик рідного батька, але на неї ніхто не звертав уваги) і заохочував до веселощів своїх гостей.
Гості старалися.
Особливо налягали на веселуху — хмільні напої, на різні варенухи та меди... А від них так вдаряє в голову і часто й ноги відбирає!
Конрад Буссов, який на тім бенкеті і пив і їв мало, а лише спостерігав за тим, що діялося в кремлівських палатах, пізніше засвідчить у своїй «Московській хроніці»:
«Поляки на радощах так перепилися, що при роз’їзді, направляючись на свої квартири, надто бешкетували (чи уявляли себе в ролі переможців? — В. Ч.). Вони порубали (навіть так? — В. Ч.) і обранили шаблями московитів, які зустрічалися їм на вулицях. Жінок знатних князів і бояр вони витягували силоміць із карет і вдосталь знущались над ними, що руські мовчки запам’ятовували, думаючи свою думу».
Думаючи свою думу...
Все спостерігали — особливо безчинства гостей, чию співплемінницю вони обрали собі за царицю, — все запам’ятовували і...