Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник

Від вхідних дверей вона побачила, як із машини вийшов шофер (то був не Блюртмель), відчинив Кете дверцята, а потім став біля Кюблера. Це був і не Губерт — що, звісно, теж могло б трапитись,— а зовсім чужий чоловік, котрийсь із новеньких, і своїм виглядом він скидався скоріше на когось із концерну, ніж на поліцейського. Бачити Кете завжди дуже приємно — їй уже, певно, десь під шістдесят, а з вигляду ніколи такого не скажеш. Кете належить до того типу людей, якому важко й назву придумати (вони всякчас здаються спокійними, хоч насправді постійно нервують), і вона не завжди вміє дійти згоди зі своїми перукарками. Однак цього разу зачіска в неї вдалася на славу: вузол сивих кіс, переплетений чимось білим, їй дуже личив. Кете й сьогодні була вочевидь збуджена; вона привезла з собою торбинку з печивом — хотіла, видно, випити чаю,— поцілувала Кіт, потім її, Сабіну, й промовила чи, скоріше, вигукнула:

— Ти вже чула?

— Ні. А що?

— Вони зробили його головою правління! Фріца, твого батька. Таки обрали. Я щойно почула по радіо, в машині. Доведеться мені одразу вертатись назад — не можу ж я покинути його самого. Тепер нам гаплик — жодної хвилинки не матимемо спокою, ні на мить не зостанемося самі. Бляйбль свого таки домігся!

— О господи, хто б міг подумати!.. А батько ж уже не молоденький... І хворий.

— Але ж він їм так підходить, сама знаєш,— сивий як голуб, добрий, освічений, і коли Пліфгер більш не схотів... Такий лагідний... І голос, як давав інтерв'ю, був куди приємніший, ніж колись,— я щойно чула по радіо. Він, звісно, поводиться так, ніби це для нього велика честь. Довіра, відповідальність і таке інше... А ти, доцю... Ми ж бо й не туди, що ти при надії і вже на шостому місяці.

— Гребнітцер усе ж таки роздзвонив?

— Ні, нам розповів Бляйбль — як на те, саме Бляйбль. Вичитав десь у спортивному додатку. А Гребнітцер потім сказав тільки, на якому місяці. Що ж тут поганого? Ми теж маємо знати. Чи ти не хотіла дитини?

— Чого ж, хотіла...

Просто безглуздя — говорити отак, коли йдеться про дитину!

— То в чому ж річ? Щось із Ервіном?

Вона кивнула головою. І це — стоячи в передпокої, при відчинених вхідних дверях. Тим звичним кивком голови було сказано багато й заразом нічого, надто багато — й нічого... Хіба поясниш Кете, як гидко в неї на душі після того, коли вона виконає свій подружній обов'язок, саме після того, навіть не так під час того й перед тим, як після того, коли він не може стулити рота, жодної хвилини не може спокійно полежати й помовчати. А перед тим — оті банальні, оті завчені ніжності, в яких немає нічого, анічогісінько щирого, оте бундючне кривляння, оті манірності бувалого коханця, тоді як Губерт... Атож, у такі хвилини на думку їй спадає саме Губерт, і серце в неї заходиться. Авжеж, це, мабуть, досить легковажно, і все, певно, через неї, але Губерт після того лише погладжує їй брови, або відгорне з чола пасмо волосся, або, може, ще доторкнеться збентежено пальцем до кінчика її носа, а перед тим він такий милий, такий принишклий і ніжний, хоч після того такий серйозний, спокійний... А з Ервіном не переслухаєш отих його розтриклятущих примітивних дотепів, які він усі — ну звісно, всі до одного, часом тільки, на перший погляд, трохи змінивши, підхоплює з радіопередач про дорожні пригоди («О, а ми знов його не пропускаємо! Га-га-га!» Або: «Оце швидкість! Сьогодні ми зробили віраж, не скидаючи газу!..»).