Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник
- Автор: Бёлль Генрих
- Год: 1989
- Язык: украинский
- ISBN: 5-308-00408-4
- Переводчик: Евгений Авксентьевич Попович
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник». Краткое содержание книги:
Вона не могла не розповісти про це Губертові, але той тільки засміявся, кивнув головою і сказав: «Та ми знаємо. Принаймні мій шеф знає. Не бійтеся, все записують. Може, нам таки пощастить засікти, звідки вона дзвонить, і ми її схопимо. Для неї це було б найкраще. Не думайте, всі ваші телефонні розмови теж записуються. Тож нікому не дзвоніть, люба Сабіно. Нікому! Й нікому не пишіть. Я теж, певна річ, не можу вам ні подзвонити, ні написати... Ніколи. А мене ж тут скоро змінять...»
Коли Блюм і Кіт повернулися від Бееретца, вже майже смеркло; Блюм додержується всіх, як тут висловлюються, правил безпеки, хоч ніколи не сприймає їх серйозно й завжди каже, нібито однаково не вірить у безпеку, «а тим більше в безпеку проти отих, що спустяться, коли їм заманеться — а це може бути і вдень і вночі,— з небес». Кіт пишалася: всю дорогу додому вона вперше несла чотири літра молока сама і тільки тричі мусила поставити бідончик на землю. Її пригостили горіхами й капітанами, і їй кортіло якомога скоріше посмажити їх на багатті в саду —«як приїде тато». Це її, Сабіну, боляче вразило, і вона вперше подумала про те, що Кіт же так любить свого батька... що й малій буде боляче, нестерпно боляче, і вона сказала:
— Зараз ми поїдемо з бабусею Кете, і каштани ти посмажиш у дідусевому каміні. Дідусь буде радий.
— І зостанемося там на ніч?
— Авжеж.
— Тоді я залишу тут трохи горіхів і каштанів для тата. А молоко?
— Молоко поставимо в холодильник, не скисне.
— То мені збиратись?
— Візьми тільки ляльки. Дещо з одежі я прихоплю сама.
— До речі,— озвалася Блюм, коли Кіт пішла,— вам нічого боятись, сусіди до вас як ставились, так і ставляться. Кому це сподобається — вже кілька місяців у селі висне поліція! Але на вас люди не сердяться, на вас ні, а ось на отих... Ви там зостанетесь, либонь, довше, ніж на одну ніч, еге?
— Так... Але чому ви про це питаєте, Маріє? Ви щось знаєте? Скажіть мені!..
— Нічого я не знаю, пані Сабіно. Їй-богу, нічого не знаю. Я тільки бачу, я відчуваю, що на душі у вас не тільки дитина, яку ви ждете... Якийсь камінь... Що вам принести — чаю чи кави?
— З хвилини на хвилину має приїхати мама, пити чай чи каву вже, мабуть, ніколи. А ви гадаєте, мені слід зостатись?
— Ні, їдьте, так буде краще. Либонь, краще... У мене ніколи не було людини, до якої я могла б піти, якби мені раптом набридла сім'я. Хіба що могла б поїхати до сестри в місто. Але там довго не погостюєш — так, до вечора. У квартирі тіснота... І коли вони посходяться всі з роботи — діти, чоловік... А в монастир мені теж не хочеться, хоч там мене, мабуть, і прийняли б. Хай навіть дитина... Радійте, що маєте до кого прихилити голову. І їдьте...
— А ви б зі мною поїхали, якби... Не плачте, люба Маріо, не плачте... Я ж іще вернуся.
— Не вернетесь. Хіба, може, до Блора, навідати нас. А в цей дім ви вже ніколи не вернетесь... Я з вами й поїхала б, якби... Я знаю тільки одне й від вас цього не потаю. Я мушу вам це сказати, ви ж бо завше були до мене такі добрі... Дитя не од вашого чоловіка, а до того, чиє воно, ви піти не можете...
— Ви знаєте, хто він?
— Не знаю.
— Справді не знаєте?
— Ні Присягаюся вам. Я лише вмію полічити, а п'ять місяців тому...— Вона ледь помітно всміхнулась.— І як тільки ви це... той... улаштували? Тут же так наглядають, так охороняють, а ніхто в світі нічого й не укмітив. Це просто... Просто диво дивне. Мені аж лячно стає. Хто б міг про вас таке подумати?..
— Лячно кого — мене?
— Ні, просто так. Лячно, що люди бувають такі хитрі... А ось і ваша пані матуся! Не забувайте мене. Коли я вам потрібна, то й ви мені потрібні. А може, все ж таки чайку?..
— Ні, дякую. Я хочу поїхати, доки не повернувся додому чоловік.
Від вхідних дверей вона побачила, як із машини вийшов шофер (то був не Блюртмель), відчинив Кете дверцята, а потім став біля Кюблера. Це був і не Губерт — що, звісно, теж могло б трапитись,— а зовсім чужий чоловік, котрийсь із новеньких, і своїм виглядом він скидався скоріше на когось із концерну, ніж на поліцейського. Бачити Кете завжди дуже приємно — їй уже, певно, десь під шістдесят, а з вигляду ніколи такого не скажеш. Кете належить до того типу людей, якому важко й назву придумати (вони всякчас здаються спокійними, хоч насправді постійно нервують), і вона не завжди вміє дійти згоди зі своїми перукарками. Однак цього разу зачіска в неї вдалася на славу: вузол сивих кіс, переплетений чимось білим, їй дуже личив. Кете й сьогодні була вочевидь збуджена; вона привезла з собою торбинку з печивом — хотіла, видно, випити чаю,— поцілувала Кіт, потім її, Сабіну, й промовила чи, скоріше, вигукнула:
— Ти вже чула?
— Ні. А що?
— Вони зробили його головою правління! Фріца, твого батька. Таки обрали. Я щойно почула по радіо, в машині. Доведеться мені одразу вертатись назад — не можу ж я покинути його самого. Тепер нам гаплик — жодної хвилинки не матимемо спокою, ні на мить не зостанемося самі. Бляйбль свого таки домігся!
— О господи, хто б міг подумати!.. А батько ж уже не молоденький... І хворий.
— Але ж він їм так підходить, сама знаєш,— сивий як голуб, добрий, освічений, і коли Пліфгер більш не схотів... Такий лагідний... І голос, як давав інтерв'ю, був куди приємніший, ніж колись,— я щойно чула по радіо. Він, звісно, поводиться так, ніби це для нього велика честь. Довіра, відповідальність і таке інше... А ти, доцю... Ми ж бо й не туди, що ти при надії і вже на шостому місяці.
— Гребнітцер усе ж таки роздзвонив?
— Ні, нам розповів Бляйбль — як на те, саме Бляйбль. Вичитав десь у спортивному додатку. А Гребнітцер потім сказав тільки, на якому місяці. Що ж тут поганого? Ми теж маємо знати. Чи ти не хотіла дитини?
— Чого ж, хотіла...
Просто безглуздя — говорити отак, коли йдеться про дитину!
— То в чому ж річ? Щось із Ервіном?
Вона кивнула головою. І це — стоячи в передпокої, при відчинених вхідних дверях. Тим звичним кивком голови було сказано багато й заразом нічого, надто багато — й нічого... Хіба поясниш Кете, як гидко в неї на душі після того, коли вона виконає свій подружній обов'язок, саме після того, навіть не так під час того й перед тим, як після того, коли він не може стулити рота, жодної хвилини не може спокійно полежати й помовчати. А перед тим — оті банальні, оті завчені ніжності, в яких немає нічого, анічогісінько щирого, оте бундючне кривляння, оті манірності бувалого коханця, тоді як Губерт... Атож, у такі хвилини на думку їй спадає саме Губерт, і серце в неї заходиться. Авжеж, це, мабуть, досить легковажно, і все, певно, через неї, але Губерт після того лише погладжує їй брови, або відгорне з чола пасмо волосся, або, може, ще доторкнеться збентежено пальцем до кінчика її носа, а перед тим він такий милий, такий принишклий і ніжний, хоч після того такий серйозний, спокійний... А з Ервіном не переслухаєш отих його розтриклятущих примітивних дотепів, які він усі — ну звісно, всі до одного, часом тільки, на перший погляд, трохи змінивши, підхоплює з радіопередач про дорожні пригоди («О, а ми знов його не пропускаємо! Га-га-га!» Або: «Оце швидкість! Сьогодні ми зробили віраж, не скидаючи газу!..»).