Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник

— Не треба так довго, пане докторе,— нагадав Блюртмель.

Блюртмель допоміг йому вилізти з ванни, насухо витер, тактовно затуливши грішне тіло, загорнув його у великий волохатий рушник і вклав на стіл, щоб утирати цілющі мазі. Потім ще попросив посукати ногами — так, ніби він іде. Блюртмель називає це «ходьба в повітрі»... Певна річ, уникнути відмінності між літаком-снарядом і птахом не легко, та ще й до такої міри, щоб ніхто нічого не помітив, навряд чи можна домогтися, щоб цей апарат летів із такою самою природною грацією, як справжній птах, адже для вибухівки там необхідний свій механізм, а його треба ж якось розмістити, сховати, і він же має ще й функціонувати. А з другого боку, механічні птахи вже були, і йому пригадується одна розмова з Веронікою на терасі — на терасі в Айкельгофі, коли Вероніка запевняла, нібито штучні птахи літають «природніше, ніж природні», так само, як іграшкові птахи з накрученою пружиною бігають «природніше, ніж справжні...»

Блюртмель м'яко поклав руки йому на ноги, припинивши так «ходьбу в повітрі», й заходився втирати в підошви мазь. Він попросив казати про кожен, бодай найменший біль і невдовзі задоволено відзначив, що його тіло, хоч як дивно, розслабилось — певно, страх нарешті попустив, поступившися місцем цікавості й уяві. Від мазі та Блюртмелевих рук У всьому тілі розлилася приємна млість, і тепер він, підвівши трохи голову, навіть виглянув на терасу й канаву з водою. «А може, це буде все-таки Блюртмель?» — промайнуло в нього. Хіба ж нема якихось там таємних тонюсіньких дротиків, що їх уживлюють людині в мозок?.. Кінець кінцем, чому б до цього не додуматись і самому Блюртмелеві? Може, в нього десь у глибині душі вже й зароджується щось таке, що потім примусить чоловіка схопити його за горло. А в анатомії він розуміється добре (недарма ж ходив стільки на курси вдосконалення фаху!), і те, що настане потім, зуміє подати як нещасливий випадок під час купання у ванні. Авжеж, саме Блюртмель з його довгими й кістлявими руками і з оцим лагідно-сумовитим поглядом, що буває інколи в масажистів та проповідників. Зрештою, що означають оті «цілком певні відомості»? Народився 1940 року в Катовіце, справжнє прізвище Блютвіцкі чи якось так, «розчарувавшись у повоєнному розвитку Польщі», покинув одну закриту католицьку школу, відмовився від польського громадянства й узяв собі оце дивне прізвище Блюртмель, походження якого йому й досі ніхто не зміг пояснити, навіть сам Блюртмель. На Заході іспити на свідоцтво про середню освіту складати не став, знехтував будь-яку підтримку, пішов учитися доглядати хворих, хоч, на думку всіх, хто його знав, і так мав до цього просто вроджений хист; не закінчив середньої школи, щоб вивчати медицину, й згодом зостався з черницями десь на півдні, здається, в Алгої, придбав навдивовиж важкого й дорогого мотоцикла, на дозвіллі ганяв на ньому знічев'я (тільки про людське око знічев'я чи й справді так — цього з певністю з'ясувати так і не пощастило) в околицях, від Мюнхена до Гамбурга й аж у Берлін (жодних контактів зі Східним Берліном виявити не вдалося), зрештою найнявся масажистом та шофером до одного єпископа і прослужив у нього десять років, а тоді вже той єпископ порекомендував Блюртмеля йому, Тольмові. Єпископ його, власне, майже подарував, адже Блюртмель «незамінний, просто незамінний, але тобі я ним поступлюся — за умови, звісно, що він погодиться. Тобі він потрібніший, ніж мені,— в твоєму становищі!..» А єпископа він, Тольм, знав іще тоді, коли працював домашнім учителем, а також коли вивчав історію мистецтв,— той захищав докторську дисертацію про Боша; пізніше він десь зустрів його вже фельдфебелем-артилеристом. А взагалі, коли до них часом з'являлися своїм відлюдкуватим гуртком єпископи — сказати б, з візитом, вони ж бо прагнули «підтримувати зв'язки з усіма суспільними групами»,— ситуація складалася досить прикра і прикра щоразу, бо в таких випадках доходило мало не до панібратства й догідливості. Оте поплескування по плечу... «Адже всі ми в одному човні...» Чому це, «в одному»? І в якому? Чи не в одному човні з нещасними повіями? А втім, той єпископ був справді милий чоловік, мав звичайне собі ім'я Ганс і ще звичайніше прізвище, цікавився Бошем і справді хотів зробити йому послугу. Зрештою, Блюртмель дав згоду, перейшов 1971 року до нього і завдяки своїм здібностям виявився справді незамінним — як шофер, слуга, масажист. Цей стрункий, симпатичний і мовчазний чоловік надзвичайно стриманий і скидається швидше на невдаху-ченця, ніж на слугу (чи це речі зовсім не протилежні?), в якого нібито немає ніякого особистого життя. Але в Блюртмеля воно таки є: він має матір, якій допомагає, і сестру, до якої час від часу навідується в гості; обидві залишилися на своєму польському прізвищі, живуть неподалік від Вюрцбурга й підозри не викликають: одне слово, цілком сумирні люди. Його зять навіть служить у поліції. Та це ще не все: у Блюртмеля — то була справжня несподіванка, адже він, власне, завжди вважав, що Блюртмель у цьому ділі платонік або й узагалі ні се ні те,— є приятелька, тридцятирічна Єва Кленш, в якої він без церемоній проводить вільні дні і ночі, з якою ходить на прогулянки, в кіно, до театру чи десь пообідати. Він зустрічається з нею вже років десять — ще відколи служив у єпископа. Єва Кленш держить у Франкфурті крамницю модних товарів (ізраїльське, турецьке, арабсько-палестинське шмаття), часто, на думку декотрих експертів з питань безпеки (як доповів Гольцпуке, надто часто), виїздить на Ближній Схід і в одному з таборів для палестинських біженців навіть організувала цілу артіль жінок-надомниць. Підозри Єва Кленш, звичайно ж, не викликає, проте й означення «жодної» теж не дістала, а через неї і тільки через неї цим означенням без будь-яких застережень і досі не вшанували й Блюртмеля. Адже ніхто не знає, про що вони там шепочуться, що міняють і вимінюють, коли Єва скуповує товари десь у темних закутках Бейрута та його околиць, у Наблусі, під Дамаском чи в Аммані. І хоч ту молодичку не важко перевірити і обшукати на митниці — адже в цьому випадку може йтися якщо й не про політику, то принаймні про гашиш або героїн,—  одначе в неї, навіть після прискіпливого й законного митного огляду не пощастило виявити нічого, анічогісінько підозрілого. Це приваблива, самовпевнена й ділова молода жінка, яка спритно й цілком законно користується з несталого курсу долара. І навіть коли їй влаштували звичайнісіньку законну ревізію сплати податків, то нічого підозрілого теж не знайшли, за винятком хіба кількох спірних підтверджень про накладні витрати, що їх, зрештою, виявляє будь-яка така ревізія. Єва захоплюється стрільбою з лука і має успіхи й тут: вона чемпіонка чи то округу, чи то району й повсякчас возить з собою в машині лук, мішені та стріли. Певна річ, дослідили і її біографію. Незадовго до того, як у Берліні поставили стіну, тринадцятирічною дівчинкою вона переїхала на Захід з батьком, електрозварником, матір'ю, намотувальницею якорів, та десятирічним братом, який за ці роки став уже кадровим військовослужбовцем бундесверу. В Дортмунді Єва швидко й успішно закінчила реальне училище і стала спершу продавщицею, а невдовзі й закупницею в одному універмазі; у двадцять один рік відкрила власну крамницю модних товарів, узявши досить сміливий, як на свої статки, кредит, а згодом завела навіть філію — десь під Офенбахом. І ось ця приваблива жінка (подробиця, з погляду слідчої практики, досить дивна, хоч особливої тривоги й не викликає) два роки тому, цілком очевидно під впливом Блюртмеля, який (ще одна несподіванка) десять років тому познайомився з нею на вечорі, організованому СДПН, прийняла католицьку віру. Оці дві подробиці разом — СДПН і католицька віра — його й непокоять. Ні, він нічого не має ні проти тої, ні проти тої... Просто він не бачить між ними якогось певного зв'язку, до того ж його дивує те, що минуло вже стільки років, а Блюртмель з тією Кленш не одружується. Тут щось не те або — що, либонь, вірогідніше — щось не те з Блюртмелем. Уже щось не те. Так чи так, а лук стріляє нечутно... Блюртмель уже розтирав йому потилицю, посуваючись помалу до плечей, де, на його думку, засів «добрячий ревматизм», і Тольм не став уявляти собі, на що здатні в своїх пестощах ці двоє — Блюртмель і Єва. Все ж таки Блюртмель, і це підтвердилось, відверто симпатизує СДПН і симпатизував ще тоді, коли служив у єпископа, а його Єва ставиться до СДПН, певно, так само. Якось він, Тольм, спіймав себе на тому, що його вже кілька місяців пече звичайнісінька цікавість — побачити Євину фотографію (не міг же він зажадати від Гольцпуке, щоб той при нагоді показав йому один із знімків!), і після цього Блюртмель сам, не чекаючи, поки його попросять, приніс її фотографію ще й ніжно додав: «Ось вона, моя Єва!» І оте «ось вона» підтвердило його здогад, що Блюртмель уміє, мабуть, читати думки. На фотографії Єва виявилася надзвичайно гарненькою чорнявкою — впевнена в собі, веселі оченята, привабливі груди, інтелігентні губки, досить невеличка на зріст і в чобітках. На той час він уже знав, що Єва, на відміну від нього (він до церкви вже давно й дорогу забув), ходить на утрені — іноді з Блюртмелем, але здебільшого сама, а Блюртмель зостається тоді вдома й готує сніданок. Отже, цей колишній єпископський масажист, що не довчився в закритій католицькій школі, й затятий мотоцикліст привів ту молодичку зі світських верств у лоно церкви.