Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник

А все ж таки Ерни їй бракує. Адже та — досить мила жіночка: така розкута, така щира, навіть коли безцеремонно розповідає про своє подружнє життя, цілком відверто признаючись, з якою охотою це робить — оте, з чоловіками. «Ви ж розумієте, що я маю на увазі...» А потім: «Мене так розпалює, просто доводить до сказу ота порнографійка, яку мій старенький Бройєр приносить додому. А він і любить мене розпалити, от тільки погасити не здатний... Тож я й узяла собі того хлопця, який щоразу так жагуче, з такою тугою пас мене очима... Атож, а тоді в нас дійшло до кохання, до справжнього кохання, і про всю оту порнографійку я зі своїм хлопчиком забула. Якби ж то знаття... І треба ж таке! Ці розтриклятущі лягаві все мені зіпсували, у нас було б так іще не один рік, але ж вони тут винюхують, винюхують... То через вашу сімеєчку, через вас саму, через ваші паскудні мільйони! Яке мені до всього цього діло? І коли я часом уранці впущу до себе Петера, то яке вам до нас діло? Аніякісінького! А тепер морочся з Бройєром через кушетки, крісла, валізи, ганчір'я... Не хоче зоставити мені навіть кольорового телевізора. Та не схлипуйте там, не схлипуйте, вам я цього не бажаю, люба моя джмілко, ні. Та з вами такого ніколи й не станеться, у вас такого просто в крові немає...»

Але ж ні, сталось і з нею — точнісінько те саме, що й з Ерною; своєму Петерові та віддавалася, звісно, теж «хутенько й раденько», як і вона своєму Губертові.

Колись — коли? — вона розкаже йому ще багато чого про свій дім у Айкельгофі, про те, як там жила, як жила в пансіоні з черницями, може, навіть іще дещо про отого Беверло, що тоді — це ж було цілих одинадцять чи дванадцять років тому! — належав до молоді, «на яку покладали надії і робили ставку», якою опікувалися партії, всілякі спілки та об'єднання, яку осипали стипендіями, і всі сподівалися, що він вивчатиме германістику чи театрознавство, принаймні вийде на сцену культури й представлятиме там «наші» (чиї?) погляди. Його називали консерватором (якби ж тільки їй хтось пояснив був, що воно таке), навіть реакціонером (якби ж тільки їй, знову ж таки, хтось розтлумачив був, що це, власне, означає), називали католиком, навіть богомільним... А вона такою й зосталась, за таку себе й має, незважаючи на Кольшредера та Губерта. А проте й сама не знає до пуття, що воно означає. Однак Беверло пішов тоді вивчати банківську справу, спершу тут, потім в Америці, вкупі з Рольфом, захистив навіть докторську дисертацію на якусь південно-американську тему, повернувся додому й танцювати вмів уже краще... Навколо губів у нього вже залягла якась цинічна, аж вульгарна зморшка, тепер він хотів її не тільки цілувати, він хотів чогось іще, а вона його більш не любила, і тоді він так само замріяно промовив: «Такою станеш і ти — вульгарною і цинічною. Або безмірно дурною, якщо роками матимеш справу тільки з грішми... А я ставати дурнем не бажаю. Якщо матимеш справу з грішми, що в обігу, а не з тими, які можуть лежати у тебе в кишені...» Вона побачила його ще раз на весіллі в Рольфа, коли той одружувався з Веронікою; Беверло виголосив дотепну промову й згадав у ній, навіть не образивши батька, про «Блетхен». Батько... Його вони всі люблять. А Кете!.. І було ж то ще зовсім недавно... Якщо ці чутки та розмови бодай наполовину правдиві, тоді вина за все лягає на нього, Генріха Беверло,— за нагляд і охорону, за нещастя Ерни Бройєр, за їхню поламану дружбу, за лють Клоберів, за холод з боку сусідів, за оту пригоду з тортом на Пліфгерів день народження... І за дитину, яку вона понесла від Губерта.