Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник

Тепер Беверло став чимось таким самим примарним, як і айкельгофський дім, що його швидко, дуже швидко підім'яли під себе бульдозери. «Розрівнювати й копати — отоді вугілля й скаже своє слово!» Це Бляйблеве гасло, і «старий Айкельгоф» зрештою дав такі гроші, що їх майже вистачило батькові на «замочок». Рольф розрахував тоді всі прогресії і регресії, починаючи з 1880 року, і комп'ютер видав можливий виграш; це мали бути кілька тисячних відсотка, принаймні, за одностайною думкою всіх, «шалені гроші як на такий занепалий фільварок»; кінець кінцем ішлося не тільки про величезний прибуток, ішлося й про приклад, що його мав подати батько, коли після безкінечних розмов та переговорів, а також численних протестів цілий Іфенгофен розрівняли й почали перекопувати. Іноді, коли вона, проїжджаючи там, зупиняється на путівцю між Гетцігратом та Гурбельгаймом і зазирає до глибочезного котловани, їй кортить визначити місце, де колись стояв Айкельгоф і Іфенгофен. Був час, коли туди пустили трохи потішитись археологів з їхніми римськими, франкськими і навіть, якщо це правда, дофранкськими — якимись кельтськими горщиками, черепками й усіляким причандаллям, що його кладуть у могилу разом із покійниками (у краєзнавчому музеї тепер можна переконатись, як потішились ті археологи: докторські дисертації, дисертації на здобуття доцентури в університеті так і посипались). Кістяки, кухлі, камінці, черепки, гори черепків... Є в музеї і ціла вітрина з написом: «Знайдено в Іфенгофені»,— а також менша: «Знайдено на фільварку Айкельгоф, тепер буровугільний басейн».

Батько, певна річ, не міг сказати «ні», а правління, певна річ правило своєї: «Якщо впираєтесь ви, Тольме, якщо впираєшся ти, Тольме, то чи ж випадає нам сподіватися на здоровий глузд у вирішенні невідкладних економіко- й енерго-політичних проблем від людей простіших?» І вони ламали, трощили, зрівнювали все з землею і перекопували — церкву й пасторський будинок, село, кладовище й убогий маєток графів фон Гетцігратів, валили й корчували фруктові дерева, каштани й дуби, живоплоти й паркани, і жодного живого місця там, звичайно ж, не зосталося: їм-бо треба було доп'ястися до вугілля! Вигнання з Іфенгофена й Айкельгофа, вигнання з Блора, а незабаром — Ервін час від часу нашіптує їй про це під секретом — незабаром дійде черга й до Тольмсгофена... Невже й справді минуло тільки вісім років, відколи вона танцювала на весіллі Рольфа й Вероніки, знов танцювала з Беверло, який просто-таки не давав їй тоді проходу? Ні, закохана в нього вона вже не була, на той час вона його вже боялась, особливо коли згодом, після отої милої, зверненої до батька промови Беверло вже не дуже мило заходився сперечатися з ним про свободу,— обидва напідпитку, батько, як завжди, розморений, а Беверло різко розтлумачує йому з приводу майбутнього виїзду з Айкельгофа про те, як мало свободи залишається в умовах вільної економіки навіть найвільнішим із вільних. Батько ж бо розумів, що в його дружини, в Кете, через той виїзд просто-таки крається серце, що діти відчувають себе вигнанцями, та й сам він у тій руїні душі не чув, а гроші, вони ж йому однаково були не потрібні — адже «Блетхен» розростався з дня на день. Свобода, примус, необхідність — це ж бо не що інше, як трохи м'якша форма експропріації. Минуло лише сім років, відколи батько з Кете переїхали до «замочка», спершу перебудувавши його й надавши там усьому сучасного вигляду. А скоро й «замочок» зрівняють із землею і перекопають, і ціни знов підскочать разів у двадцять. «Коли йдеться про економіку, твій старий прикидається простачком, а тим часом хитрішого за нього в цьому ділі не знайдеш. Свою вигоду він не прогавить, у нього все відплачує сторицею».