Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Классическая проза » Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник
Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник

Электронная книга - «Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник». Краткое содержание книги:

До тому ввійшли широковідомі твори «Груповий портрет з дамою», «Втрачена честь Катаріни Блум», «Ірландський щоденник», а також «Дбайлива облога» — один з останніх романів письменника, в якому порушуються злободенні проблеми сучасного західнонімецького суспільства, зокрема феномен тероризму.
1 ... 132 133 134 135 136 137 138 139 140 ... 217
Перейти на страницу:

Тепер Беверло став чимось таким самим примарним, як і айкельгофський дім, що його швидко, дуже швидко підім'яли під себе бульдозери. «Розрівнювати й копати — отоді вугілля й скаже своє слово!» Це Бляйблеве гасло, і «старий Айкельгоф» зрештою дав такі гроші, що їх майже вистачило батькові на «замочок». Рольф розрахував тоді всі прогресії і регресії, починаючи з 1880 року, і комп'ютер видав можливий виграш; це мали бути кілька тисячних відсотка, принаймні, за одностайною думкою всіх, «шалені гроші як на такий занепалий фільварок»; кінець кінцем ішлося не тільки про величезний прибуток, ішлося й про приклад, що його мав подати батько, коли після безкінечних розмов та переговорів, а також численних протестів цілий Іфенгофен розрівняли й почали перекопувати. Іноді, коли вона, проїжджаючи там, зупиняється на путівцю між Гетцігратом та Гурбельгаймом і зазирає до глибочезного котловани, їй кортить визначити місце, де колись стояв Айкельгоф і Іфенгофен. Був час, коли туди пустили трохи потішитись археологів з їхніми римськими, франкськими і навіть, якщо це правда, дофранкськими — якимись кельтськими горщиками, черепками й усіляким причандаллям, що його кладуть у могилу разом із покійниками (у краєзнавчому музеї тепер можна переконатись, як потішились ті археологи: докторські дисертації, дисертації на здобуття доцентури в університеті так і посипались). Кістяки, кухлі, камінці, черепки, гори черепків... Є в музеї і ціла вітрина з написом: «Знайдено в Іфенгофені»,— а також менша: «Знайдено на фільварку Айкельгоф, тепер буровугільний басейн».

Батько, певна річ, не міг сказати «ні», а правління, певна річ правило своєї: «Якщо впираєтесь ви, Тольме, якщо впираєшся ти, Тольме, то чи ж випадає нам сподіватися на здоровий глузд у вирішенні невідкладних економіко- й енерго-політичних проблем від людей простіших?» І вони ламали, трощили, зрівнювали все з землею і перекопували — церкву й пасторський будинок, село, кладовище й убогий маєток графів фон Гетцігратів, валили й корчували фруктові дерева, каштани й дуби, живоплоти й паркани, і жодного живого місця там, звичайно ж, не зосталося: їм-бо треба було доп'ястися до вугілля! Вигнання з Іфенгофена й Айкельгофа, вигнання з Блора, а незабаром — Ервін час від часу нашіптує їй про це під секретом — незабаром дійде черга й до Тольмсгофена... Невже й справді минуло тільки вісім років, відколи вона танцювала на весіллі Рольфа й Вероніки, знов танцювала з Беверло, який просто-таки не давав їй тоді проходу? Ні, закохана в нього вона вже не була, на той час вона його вже боялась, особливо коли згодом, після отої милої, зверненої до батька промови Беверло вже не дуже мило заходився сперечатися з ним про свободу,— обидва напідпитку, батько, як завжди, розморений, а Беверло різко розтлумачує йому з приводу майбутнього виїзду з Айкельгофа про те, як мало свободи залишається в умовах вільної економіки навіть найвільнішим із вільних. Батько ж бо розумів, що в його дружини, в Кете, через той виїзд просто-таки крається серце, що діти відчувають себе вигнанцями, та й сам він у тій руїні душі не чув, а гроші, вони ж йому однаково були не потрібні — адже «Блетхен» розростався з дня на день. Свобода, примус, необхідність — це ж бо не що інше, як трохи м'якша форма експропріації. Минуло лише сім років, відколи батько з Кете переїхали до «замочка», спершу перебудувавши його й надавши там усьому сучасного вигляду. А скоро й «замочок» зрівняють із землею і перекопають, і ціни знов підскочать разів у двадцять. «Коли йдеться про економіку, твій старий прикидається простачком, а тим часом хитрішого за нього в цьому ділі не знайдеш. Свою вигоду він не прогавить, у нього все відплачує сторицею».

Своя вигода є, звісно, і в тому, що Ервін крутиться в «світовій історії», укладає угоди, ставить скрізь машини, створює виробничі лінії, глузує з профспілок («А вони мені ще й помагають!»), корчить із себе такого собі гульвісу, хоча, коли намагається виконати свій подружній обов'язок, то щоразу мусить докладати неабияких зусиль. А втім, може, то справді її вина, може, все через те, що вона думає тільки про Губерта, а надто після тієї ночі, яку він пробув у неї, після тої прекрасної ночі без слів, коли він хотів бачити її, а вона — його, коли вони пили на підвіконні каву, й уже займалося на світання, а вдалині виднілись «циркові фасади» електростанцій, що в них згорів і Іфенгофен, і фільварок Айкельгоф... Губертові, звісно, ніколи й на думку не спало б спитати в неї перед тим: «А пілюлю ви вже ковтнули?» Не спало б йому на думку, звичайно ж, і остерігатися самому чи зробити це «набік» або запропонувати їй те, чого б вона нізащо й повік не зробила б, і коли вона сказала йому, що завагітніла, то він був водночас і радий, і зляканий, і дав їй зрозуміти, що загалом це засмутить Гельгу, проте одному та, без сумніву, буде рада: дитині. Цю серйозну звістку Губерт сприйняв надзвичайно серйозно; то було тоді, коли Ервін, щасливий і лагідний, як ніколи, повернувся з... Хіба ж вона знає звідки! Мабуть, із Сінгапура — з квітами, коштовностями й усілякими екзотичними подарунками для неї й Кіт, а також для Блюм і весь аж сяяв отим хлоп'ячим завзяттям, що колись її так причарувало. Він просто-таки на руках переніс її через гардеробну (там висіли пальта й плащі, серед яких вона кілька разів ховалася з Губертом), далі — через коридор, передпокій, вніс до кімнати, поклав у ліжко, і вона віддалася йому, однак не стала його, хоч він так палко шепотів: «Я тебе кохаю... Ти про це ще не забула? Як на мене, то годі вже нашій маленькій Кіт бути самій. Знаєш, ти поки що кинь пити свої пілюлі». Потім Ервін ще не проминув нагоди вкинути — без цього він просто не може — один зі своїх дотепів: «Ну, повний вперед! Сьогодні всі обмежувальні знаки на швидкість скасовано!..»

А Кіт на той час уже цілих два місяці була не сама, і щораз отой дотеп, оті нібито імпровізовані й усе ж заздалегідь наготовані жартики, коли вона виконувала свій подружній обов'язок, і оті вечірки в його батька та матері, власне, досить вульгарні, такі, якою буває Ерна Бройєр... А сварка з Ерною боляче її вразила, сварка, в якій не винен ніхто, крім оцих клятих обставин, спричинених, якщо вірити батькові, Рольфу й Катаріні, саме Генріхом Беверло, а також колишньою її невісткою Веронікою Тольм, уродженою Цельгер, дочкою гетцігратського лікаря. Вероніка вже двічі їй телефонувала, і першого разу в неї, Сабіни, від переляку аж трубка з рук випала; то був справді добре знайомий, дзвінкий і чистий голосок — оте «янгольське» (так його називали черниці) сопрано, яке надавало хору такого повнозвуччя і яке іноді згори, з органної галереї, виводило соло: «О Вероніко, господи помилуй, о Вероніко, ягня боже!..» А оті щасливі години, коли ще тривали травневі молебені й Вероніка співала на хорах, уславлюючи діву Марію... Хіба ж то, власне, не Веронічин голос зробив із неї таку палку шанувальницю діви Марії? А вона була й залишилась саме такою, і ще сьогодні ж піде до блорської каплиці, понесе квіти, прокаже «Аве Марія», поставить свічечки й, мабуть, зронить сльозу за Губертом, за дитинкою в своєму лоні, за Гельгою, Бернгардом і Кіт, зронить сльозу й за Веронікою, що отак просто — звідки ж? Звідки? Звідки? — подзвонила й запитала: «То як живеш-поживаєш?..» І засміялась, коли вона, Сабіна, схвильовано дихаючи в трубку, на друге запитання: «То як живеш-поживаєш, люба джмілко?» — відповіла: «Під наглядом і охороною, сама ж, мабуть, знаєш. Знаєш і те, що тут майже як у в'язниці». А Вероніка: «Це не моя вина!». Тоді вона: «А Генріх?» — «Генріх усе вираховує, вираховує й вираховує. Перекажи Рольфові, що в Гольгера все гаразд...» І зникла. А через кілька місяців подзвонила вдруге і тільки й промовила: «Ох, люба джмілко, люба джмілко... Мені так шкода за все, так боляче... А ти коли-небудь згадуєш про наших черничок? Хочеш, я тобі щось заспіваю?» І завела «Марію, весни королеву». А тоді знову зникла...

1 ... 132 133 134 135 136 137 138 139 140 ... 217
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)