Людолови Том 1

— Хутір? Потоцький загарбав! Сліду від нього не лишив. Земля та хлопи для шляхти — перша річ. Вони тому й зганяють нас із землі, щоб загарбати ріллю під фільварки, а челядників та підсусідків обернути на своїх хлопів.

— Як то?! Невже суд не присудив, щоб Потоцький повернув тобі грунти і сплатив за збитки?

— Суд?! Він вимагав від мене доказу, що я шляхтич. Я показав проповідні листи, якими мені доручалося від королівського імені формувати військо для Московського походу. Там сказано: «Нашому шляхетному козакові». Здається, досить? Так ні, подай королівську грамоту про нобілітацію. А вона згоріла разом із хутором. Та чи в багатьох шляхтичів є на руках такі папери?! Але від ляхів ніхто їх не вимагає. Знають, негідники, чим нам підрізати… Ну й написали постанову: «Тому що в сотника Балики нема жодного доказу його шляхетності, він не має права володіти землею, а тому земля віддається Потоцькому, а сотник Балика зможе на ній залишитися тільки з його вельможної ласки…» Іншими словами, плати йому данини, а може, й панщину йому роби.

— Ах, сволота! Ах, мерзотники! — грюкнув по столу Созон.

А Сагайдачний схопився з місця і заходив з кутка в куток, як завжди, коли він хвилювався.

— І сміють ще говорити, що старшина п'є поспільську кров! — вирвалося в нього.

Обидва Балики здивовано перезирнулися.

— Хто це вигадав? — спитав бурмистер.

— Та цехові!.. Я їм порадив улаштувати братство, а вони кажуть, ніби братство їм не потрібне, бо це старшинська витівка.

— Е, пане, гетьмане, не туди ви пішли, де треба, — похитав головою Созон. — Ви б з нас почали, з магістрату. Ми б миттю влаштували все. Ми вже давно про це думаємо, та нема кому взятися.

А Богдан скорботно всміхнувся:

— Лаштуйте, лаштуйте! Грайтеся, як діти! Шаблями треба з ними говорити — он як! А коли прийде слушний час, не буду я сотник Балика, коли моя перша куля не влучить у Стефана Потоцького.

— Ти заспокойся, братику, — обізвався Созон. — А ви, пане гетьмане, сідайте, поговоримо про діло.

Сагайдачний сів край столу і, сьорбаючи мед, слухав Созона, що нанизував слово за словом рівно й упевнено, наче перлини на довгу-довгу нитку.

— Братство нам конче потрібне, — говорив він, — бо є в нас два лиха: фільварки й старостинські побори. Через ці кляті фільварки ми сидимо без покупців, а цехові — без роботи. А староста до закону й не зазирає, а дивиться тільки собі в кишеню, скільки йому грошей треба. Платимо ми йому і коляду, і верховщину, і мито, і податок від краму, і утримання воєводі, що дорівнює всім іншим податкам разом. Але мало їм податків: вимагають від різників — м'яса, від мірошників — борошна, від шинкарів — горілки. Хто чим гендлює — давай старості. Та добре було б йому самому з родиною. Давай ще на дрібантів [178], на челядників, на весь уряд. І те ще можна було б стерпіти, — так він, гадина, віддає податки в посесію. А посесор разом сплачує старості належну суму, а потім стягує з міщанства вдвоє… До всього вмішується замок, навіть одружитися не можна без його втручання.