Людолови Том 1

І раптом полилися з її вуст тaтapcькi слова, несвідомо заховані в пам'яті, але ніколи не вимовлені вголос:

— Ні, ні, вони врятуються, Шафіге! Буря незабаром ущухне. Вони не можуть наблизитися до берега через хвилі. Треба їм допомогти. Запалимо вогнище, щоб вони бачили, де бухта.

Шафіге напівпідвелася, вражена Горпининою думкою. Так, розкласти вогонь, величезний, яскравий. Але не тут, біля саклі, а на розі, серед виноградника, щоб далеко-далеко було його видно в морі.

Ще тремтячи й схлипуючи, вибігла вона з саклі. Горпина відімкнула маленьку комірку. Вони набрали хмизу, соломи, зв'язали і швидко рушили стрімкою стежкою. Якась дика сила гнала Горпину. Bона не дивилася на клекотливу безодню, де гуркотіли хвилі, і, хоч сьогодні стежка була мокра й слизька від бризок, ішла нею твердо й упевнено.

Діставшись верхів'я мису, вони привалили два важкі камені, щоб вітер не розвіяв ватри, і почали розпалювати вогонь. Вітер рвав їх одяг, скажено вив і крутився. Шафіге обережно висипала з глечика жар, Горпина прикрила його від дощу сухим мохом. І ось побігли жовтогарячі язики, задрижали в повітрі сліпучою гривою. І за кілька хвилин величезне вогнище запалало над безоднею, вказуючи рибалкам їх путь.

Жінки працювали мовчки, напружено. Тільки-но згасав вогонь або вітер вихоплював із вогнища горючий віхоть соломи й кидав його в прірву, як вони підкидали хмизу, підтримуючи його ціпками, і по черзі бігали по паливо.

Була глибока ніч, коли згорів останній хмиз. Але Горпина не розгубилася: вона схопила ніж і почала швидко збирати бур'ян по розколинах. Шафіге кинулася допомагати, і знов спалахнув огняний кущ, кидаючи в пітьму сліпучі цівки. Золотими джмелями кружляли над ним іскри, а вони, змоклі, змерзлі, хвилинку грілися біля вогню і знов кидалися шукати по скелях сухих кущів, трави й дроку.

Співали другі півні в Чабан-Таші, коли не стало й бур'яну. Вони спалили і дошки паркана, і лавки, що поставив на винограднику Нур'ялі, а до світанку було ще добрі дві години.

Що робити? Шафіге замислилася:

— Піду до Чабан-Таша, побуджу всіх, — вирішила вона. — Хай палять вогнища на верхів'ях, а ти, Горпіне, сиди дома та грій вечерю. Вони приїдуть голодні й холодні.

Останні cлoвa її розвіяв вітер. Вона вже бігла стежкою по схилу, і сірою плямою майоріло в темряві її широке фередже. Горпина постояла хвилину і теж кинулася стежкою вниз, охоплена незрозумілим жахом.

Кабиця вже погасла й прохолола. Тільки жевріла в темряві остання жаринка червоним напівзгаслим оком. Горпина ледве роздмухала її, розгорнула попіл і, замість хмизу, підкинула кізяків. Від них пішов густий і кучерявий дим. Вітер забивався у комин, гнав дим у кабицю, і він клубочився під лійкуватим каптуром синьо-рудою хмарою. Коли вогонь розпалився, тяга покращала. Горпина метнулась прибирати саклю. Вона підмазала глиняну підлогу, накрила стіл найкращою скатертиною, нарізала коржів, принесла глек козячого молока, бринзи, горіхів і винограду, прикрасивши його свіжим листям. Вона хотіла надати кімнаті затишного вигляду, немовби страх утратити цей тихий притулок зробив його безмежно рідним і близьким. Вона хвилювалася, квапилася, прислухаючись до кожного звуку, що долітав крізь гуркіт бурунів. Усіма силами душі кликала вона Нур'ялі додому, як рідного, як єдину ланку, що зв'язує її з життям. І коли скипіла в казані запашна бараняча чорба, вона вловила під вікном важкі повільні кроки.