Листя землі. Том 1

Дак сіла таки Дарина, з трьома дєтками своїми, на пароплав, до військових впросилася, на дєток військові зглянулися. І припливла яна з дєтками до Києва, а одтуль подалися яни у Мрин, де на колесах, а де й пішки. І добилися яни до Мрина, на вуличку біля Мар'їного гаю, де дім Листопадів. Ідуть яни вуличкою, потомлені та голодні, аж сусідка їх перестріває. Перестріває їх сусідка і розказує: «Ой, Дарино Михайлівно, нічим добрим вас не стрічаю, а лише вістями поганими., Нема уже на світі вашого мужа Дмитра Костянтиновича. Ще наприкінці зими це горе сталося. Не виходив він три дні з дому свого, і димок з верха перестав курітися. То зайшла я до вашого дому, а Дмитро Костянтинович у кріслі сидить, біля комина погаслого, і вже його сердечко не б'ється, уже він холодний, наче крига. А на колінах у нього зошит лежав у полотняних палітурках, і писав Дмитро Костянтинович, доки й душа в тілі була, бо на півслові обірвано. Я тії письмена його зберегла і вам оддам. Бо тільки я сеє усе побачила, аж ось і люди чужі до будинку під'їжджають, під'їжджають і кажуть: «Де господарі? Бо дім ми реквізуємо для потреб влади совітської». То вже вони й хоронили мужа вашого. Загорнули вони тіло Дмитра Костянтиновича у мішковину, а тоді під'їхав гробар підводою і одвіз на кладовище, до могили братської. Бо наприкінці зими люди так вихолодилися та виголодали, що осипалися з життя, як листя з дерев восени, і не встигали уже їх хоронити за звичаєм православним. Я і сама трохи не сконала, а може й шкода, що не дав мені Бог померти. Хай простить мені Всевишній, але як одвозили Дмитра Костянтиновича, я йому заздрила, що вже одмучився на сім світі».

Заплакала Дарина слізьми гіркими за чоловіком своїм. Але недовго плакала вона, бо треба було про дєток думать, якими обзавелася в дорозі тяжкій. І вийшов на ганок Купріян, син Уляни Несторки і пана Опанаса, а се був йон, і упізнав Дарину, бо в одній гімназії з чоловіком її ранєй працював йон, а тепер начальничком у Мрині зробився. І сказав йон Даринї так: «Реквізувала дім ваш радянська влада, і тепер я тут проживаю із сім'єю своєю. Бо постановлено було нами буржуїв з домів їхніх переселити в хижини за провини перед пролетаріатом. А як нема у вас притулку іншого, дозволяю я по доброті своїй і давньому нашому знайомству у флігелі, в саду проживать». А добрий йон такий був перед Дариною, бо вже став Терпилом писатися, сином селянським, а вона знала, що Купріян — син Опанаса Журавського, пана пакульського, покійного давно. І боявся йон за місце своє начальницьке, за галіфе своє хромове боявся.

І стала Дарина з дітьми в халупині старій, у саду своєму проживать, а Купріян — у домі її паном розкошував. Бо власть нова — нові закони, і все — од Бога. І не ремствувала Дарина ні до кого, бо душа її дєтвою зайнята була, як ту дєтву од холоду й голоду порятувать. А дєтвою обростала яна і далєй, як старий ясень край лісу порослю молодою, бо по місту бродила, наче причинна, і збирала сиріток безпритульних, обпалених хвищею вогняною. Так люди мринські познєй розказували, бо на їхніх очах сеє робилося. І було так болєй году. Вихори воєнні котилися через Мрин, власті мінялися, але жила біля Мар'їного гаю, в халупині Матір дітей людяцьких, і дєтва коло неї жила. А як став Мрин пустинею холодною, голодною, пустинею кам'яною, як усі города тади, повела Дарина дєток своїх у Пакуль, де ще хлібець у людяк був, аби живими дєтки зосталися і світові пораділи в жисті своїй стражденній. Хіба не так і звірина, і пташина виплод свій з лісу виводить, калі ліс горить? Є закон жисті, якому усе живе підкоряється, і не ми? сей закон придумали, був йон до нас, буде і послі нас.