Листя землі. Том 1

Я докажу тольки, як Дарина донечку свою, Богдану, по світах марно розшукувала, а дєток людяцьких і душу свою знайшла. Бо заміжки мої тади на врем'я віддалилися, сватанець мій великовіський у ліси пішов. І була я, мо', з год коло Дарини та дєток, у домі панському, аж до смерті її. А як схоронили Дарину Михайлівну, а дєток — кого люди сердешні порозбирали, кого у притулок, у Мньов, вивезли, і я очоловічилася, бо кожна дєвка не хоче заміж, як кінь вівса. І поки була я коло Дарини Михайлівни, Матері дітей людяцьких, розказувала яна мені вечорами про жисть свою горісну. Багато з того забулося, зітерлося з пам'яті, а як Богданку свою яна шукала, а Бог дання нове їй дав у серце її вистуджене, сеє навік одклалося, і я — переповім.

Дак розкажу, як шукала Дарина дочку свою Богданочку, а знайшла дєток багато і душу свою знайшла. А тади з города Києва нікого не випускали, сторожа більшовицька стояла на залізницях. А був у Дарини перстень золотий, вінчальний. І віддала яна того персня золотого матросові, який на вокзалі командував, і посадив йон Дарину Листопад у поїзд, який на південь ішов, де город Одес. У вагоні вікна були вибиті і дах проламаний, і мерзла яна дуже, але зігрівалася думкою, що з кожним перестуком коліс усе ближчей яна до донечки своєї, останньої, яка ще серед живих, а не серед мертвих. Але не вельми далеко Дарина на тому поїзді заїхала. Бо серед ночі затряслося, заскреготіло усе, наче перед кінцем світу, і кинуло людей одне до одного, і скло вікон, яке ще лишалося, розсипалося в порох. І не міг поїзд далєй котитися, бо колії попереду розібрані були. І напали на поїзд баламути якісь. Вони ж перед тим і колії розібрали. Бо тади такеє робилося, власті не було і люд дурів од безвластя. І ходили ті баламути по вагонах і грабували усіх. І зняли вони з Дарини потяганочку, добренну ще, на хутрі, і теплу вовняну Іиалю зняли. Тади стали яни вагони підпалювать, і люд, як мишва, у голі поля висипався. А вже дніло. І попішкувала Дарина донизу, де сонце в полудні, де город Одес, навстріч птахам, що з ирію летіли.

І пішкувала яна три дні і три ночі, ніде не підночовуючи, така в неї снага була дочку свою Богдану знайти. І хоч навертало вже на тепло, а ще сніг сі рів у вибалках і ночі були зимні, а яна ж у самій куцині зосталася. Ішла яна три дні і три ночі, села обминаючи, наче в безпам'ятстві ішла, і де тольки сили бралися. А як пити хотілося, з калюжок пила або сніжок смоктала, сирин[7] розбивши, як тая кізочка. І розмовляла яна з птахами перелітними, про дочку у них питала, бо Одес — город теплий, а птахи з теплого краю летіли. І запитувала яна про Богданку свою у сівериць,[8] що видзвонювали над таловинами, наче підвішені на ниточках невидимих у небі синьому. Але ніхто з них не чував про Богдану, ніхто про долю її не відав. Бо обминає перелітне птаство міста великі, як пустині, і байдуже йому до болів і доль людяцьких. А вже її пропасниця тріпала, бо застудилася Дарина. І плелася яна на третю ніч, нічого уже перед себе не бачачи, хоч місяць ще був тольки на рушанні.[9] І забрела яна до саду панського, і блукала в саду, покуль солдати її не окликнули. І привели її солдати до будинку панського, і на порозі, як війнуло теплом, упала яна. І пролежала Дарина в домі тому болєй тижня, у безпам'ятстві. А як розплющила очі, при тямі уже, побачила коло себе дівочку літ десяти. А се була дочка панів, що до їхнього помістя забрела Дарина. І звали її — Анастасія. Уже як у Паку лі стала яна поживать і очоловічилася із середульшим сином Мохнача, Настею її усі звали, і в старості була яна — Настя, по-вуличному — Дворянка. А в батьків, докуль живі були, звалася яна — Анастасія. І була Анастасія до Дарини дуже лагідна, ходила коло неї, як коло рідної, хоч мала ще. А тади вже у панів челяді не було, і проживали яни в помістї своєму, край села, наче в осаді, а охороняли їх солдати із діниів, яких син їхній, офіцер, у Києві найняв, коли червоні підступали. І признавалася мені Дарина, як скумасно було їй у помісті тому, особливо ж— вечорами, калі сходилися всі біля єдиної гасової лампи, бо з гасом уже туго було. Пани почитували уголос, на піяніні та скрипках грали, картами балувалися і ляси точили до ранку, бо кожної ночі чекали нападу. Але ніхто з них про політику і що навколо твориться не гомонів, така умова між ними була — вдавати, що нічого у світі не сталося, а усе йде, як і треба, як у старе, добре для них, панів, врем'я. А біля кожного з них — зброя лежала. Як і їсти сідали, жінки коло себе, на стіл револьвери клали, а мужчини не розлучалися з ружжями. І здавалося Дарині, що потрапила яна у замок, злою ворожкою зачарований, і не живе яна, а спить, калі ж прокинеться — зникне сей замок без сліду. І хотіла Дарина, оклигавши трохи, долей рушать дорогою своєю. Анастасія ж, дочка панів тих, приліпилася до неї душею дитячою, довірливою, і не відпускала. І рішила для себе Дарина наступної ночі, коли дитина засне, піти з поміси-, у краї теплі, де город Одес. А серед дня подалися яни а Анастасією по старополиці на гору, з якої Дніпро видко. І шили яни довго, бо се не близький світ, і зійшли на шпиль гори, і спочивали там, сонечку весняному радіючи, Дніпром розповнілим милуючись, і було там красивенно. Аж учули яни стрільбу велику, там, одкуль прийшли. А тади чорний дим хмарою повиснув над помістям. Заплакала Анастасія, дочка панів тих, чиє помістя горіло, заплакала яна і підхопилася, щоб додому бігти, але не пустила її Дарина, і тим жисть її зберегла. Бо люди, які на помістя напали, нікого не милували, ні малого, ні старого, тади такеє врем'я підійшло — Бог залишив серця людяцькі, і злий дух вселився у них. А залишив Бог серця людяцькі, бо самі люди од Бога одвернулися, великими розумаками поробилися, думали, що вумніші яни од сотворителя. А Бог посміхався печально, і не одна ікона в церквах християнських у ті годочки плакала сльозами кривавими.