Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Историческая проза » Листя землі. Том 1
Листя землі. Том 1 - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Листя землі. Том 1

Электронная книга - «Листя землі. Том 1». Краткое содержание книги:

«Справжній літописець свого буття — сам народ, письменник — лише вуста його… Десятиліттями я записував і збирав свідчення людей, які пройшли крізь великі випробування новітнього часу, їхні поривання і надії, їхні думи, досвід їхнього життя, нерідко — трагічний, духовний пошук народу — основа цього роману». Так сам автор писав у передмові до журнальної публікації першої частини «Листя землі». Уже перша публікація привернула увагу багатьох читачів, що розуміються на високохудожньому літературному слові. Авторитетні критики називали з'яву роману подією року. Твір висунутий на здобуття Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка. «Перед нами — правдива, чесна і багато в чім незвична для читача книга, — пише в передньому слові до цього видання Юрій Мушкетик. — Кращі сторінки книги — це діалог митця з вічністю, з Богом і — з часом».
Володимир Дрозд — широковідомий письменник. Він автор багатьох романів, повістей, оповідань, що перекладені російською, а також багатьма європейськими мовами.
Художники: О. І. Яцун, В. Ф. Яцун
1 ... 128 129 130 131 132 133 134 135 136 ... 163
Перейти на страницу:

І нічого не чути, не знать було про Богдану відтоді, як німці до Мрина зайшли. Уже повертало на зиму, коли примчала варта гетьманська до будинку Листопадів. І перевернули гетьманці усе в домі, але нічого не знайшли, що шукали. І запитували вони в батька й матері, коли вони востаннє бачили дочку свою. І відповідали Листопади, що з самої весни, як влада перемінилася, не знають нічого про долю її. Тоді посміхнувся старшина, який командував солдатами: «Може, й правда, що з весни не бачили ви свою більшовичку, але навряд чи коли уже й побачите. Кубло більшовицьке з підпільною друкарнею ми розкрили в повіті, і вона в тому кублі була не останньою. І чекає на неї тепер суд наш скорий, військовий». Слаба ще була Дарина після тифу, але другого дня пішла до тюрми мринської, щоб про Богдану дізнатися. Але нічого не сказали їй у канцелярії тюремній. І ходила вона щодня до тюрми, як на службу, і вистоювала біля воріт тюремних, і зжалилися нарешті над старою жінкою в тюремній канцелярії і сказали: «Не ходіть до нас і не вистоюйте, як на варті, бо вже немає дочки вашої в тюрмі, а повезли її до Києва». І зібралася Дарина хутчіш до Києва їхать, але поїзди не ходили, страйкували залізничники, а пішки іти — ноги після хвороби не несли.

Та скоро загриміли бої під Києвом, відлунило голосно і в Мрині: війська Директорії билися з гетьманцями, а з сівера уже вступали до Краю червоні загони. Як вщухли бої у місті, рушила Дарина до Києва.

їхала трьома поїздами, кілька днів просиділа на вокзалах, а таки добралась. У Києві діяли військово-польові суди, на стінах будинків висіли накази командира осадного корпусу про кару на смерть для провокаторів і погромників. Великими грошовими штрафами каралися власники крамниць, які не замінили російських вивісок на українські. Спалені будинки, вибиті вікна, посічені шрапнеллю стіни усе ще нагадували про торішній артилерійський обстріл Києва більшовицькими військами. А вже оголошено було про нову війну з Радянською Росією, уже червоні частини зайняли Харків. В один із січневих днів місто хоронило загиблих у бою під Мотовилі вкою. Гарцювали січовики на конях, слідом везли на гарматних лафетах чорні труни. На кожній труні лежав багнет і військовий шолом. Загиблих хоронили в Царському саду, в братській могилі. Дарині од побаченого віднялися ноги, ледве добралася на Шулявку, де мешкала невістка. А як трохи одлежалася, стала оббивати пороги київських канцелярій. І всюди відповідали їй, що Богдани Листопад у київських в'язницях немає. Тоді почала вона ходити од тюрми до тюрми з передачею. Але ніде не прийняли в неї передачі для Богдани Листопад.

А як зайшли до Києва червоні війська, поспішила Дарина до міського моргу, бо сказали, що там лежать постріляні в тюрмах, коли влада мінялася. І були люди, що знаходили рідних серед постріляних та порубаних, плач і стогін висів під склепіннями підвалів. Але тіла дочки своєї не знайшла Дарина.

І бродила Дарина по київських вулицях у надії зустріти Богдану серед нового люду, що переможно наповнював місто. І зупинили її патрулі військові, бо усе в Дарини, од постави до одягу, свідчило про приналежність її до буржуазних класів, яким, згідно з наказом військового коменданта, належало негайно оголосити соціальну війну. Але розказувала вона про дочку, більшовичку, яка в тюрмах була за гетьманщини, а тепер — невідомо де, на цьому світі чи на тому. І відпускали її, бо й глухому чути було щирість душі її зболеної. А як вривалися до невістчиної оселі серед ночі з обшуками переперезані кулеметними стрічками люди, повні підозри й ненависті до буржуїв, шукали золота і прикрас, рвали портьєри на онучі, гордо мовчала Дарина про дочку-більшовичку.

Що спільного мала Богдана її з цими людьми? І не вибачили б Дарині її гордості, але завбачлива і практична невістка відкуплялася од нічних гостей горілкою, запасеною в часи гетьманщини…

А як устаткувалася трохи нова влада, привела тривога материнська Дарину Листопад у міський партійний комітет. Але й тут нічого не знали про долю дочки її, а може не хотіли сказати, навіть матері, і стояла Дарина в коридорі, під стіною, як на березі ріки бурхливої: люди, приналежні до справ революційних, заклопотано снували коридорами, а вона із горем своїм особистим почувалася чужою їм. І тут почула вона голос жінки, що бігла коридором: «Товаришу Домонтович! Тут ще для вас пакет, з Москви!» І побачила вона кремезного чоловіка, що обернувся на той голос. Був він увесь у чорному: чорна шкіряна куртка, шкіряні штани і чоботи, чорний шкіряний картуз, і тільки голова, геть сива, та ще посріблена роками борідка дисонували із вбранням його. І це був він, той Дмитро Домонтович, якого Дарина знала ще з Петербурга, з яким потім зустрічалася в Києві, коли розшукувала Марію, сестру свою, той Дмитро Домонтович, що хоронив Марію на каторжному цвинтарі, на далекій Карі, як писав про це в своєму останньому і єдиному листі Іван Коляда. Це був Домонтович майже нереальної сьогодні молодості, хоч і для нього не минули безслідно десятиліття, що спливли від тої пори. Це був той Домонтович і не той: цей, нинішній, Домонтович мав владу над багатьма людьми, над їхнім життям і їхньою смертю, і це відчувалося в ході його, в кожному порухові, у кожному слові, у суворому блискові очей його. Люди розступалися перед комісаром, як вода перед могутнім кораблем. І ступила Дарина назустріч Домонтовичу, і перепинила ходу його владну. І мовила вона до суворого комісара: «Я — сестра Марії Журавської, з якою ви були на каторзі…» І упала на мить маска залізна з обличчя комісара, і омолодилося лице його. І запросив він Дарину до кімнати. І там вони розмовляли, згадуючи молодість свою далеку.

1 ... 128 129 130 131 132 133 134 135 136 ... 163
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)