Листя землі. Том 1

І нічого не чути, не знать було про Богдану відтоді, як німці до Мрина зайшли. Уже повертало на зиму, коли примчала варта гетьманська до будинку Листопадів. І перевернули гетьманці усе в домі, але нічого не знайшли, що шукали. І запитували вони в батька й матері, коли вони востаннє бачили дочку свою. І відповідали Листопади, що з самої весни, як влада перемінилася, не знають нічого про долю її. Тоді посміхнувся старшина, який командував солдатами: «Може, й правда, що з весни не бачили ви свою більшовичку, але навряд чи коли уже й побачите. Кубло більшовицьке з підпільною друкарнею ми розкрили в повіті, і вона в тому кублі була не останньою. І чекає на неї тепер суд наш скорий, військовий». Слаба ще була Дарина після тифу, але другого дня пішла до тюрми мринської, щоб про Богдану дізнатися. Але нічого не сказали їй у канцелярії тюремній. І ходила вона щодня до тюрми, як на службу, і вистоювала біля воріт тюремних, і зжалилися нарешті над старою жінкою в тюремній канцелярії і сказали: «Не ходіть до нас і не вистоюйте, як на варті, бо вже немає дочки вашої в тюрмі, а повезли її до Києва». І зібралася Дарина хутчіш до Києва їхать, але поїзди не ходили, страйкували залізничники, а пішки іти — ноги після хвороби не несли.

Та скоро загриміли бої під Києвом, відлунило голосно і в Мрині: війська Директорії билися з гетьманцями, а з сівера уже вступали до Краю червоні загони. Як вщухли бої у місті, рушила Дарина до Києва.

їхала трьома поїздами, кілька днів просиділа на вокзалах, а таки добралась. У Києві діяли військово-польові суди, на стінах будинків висіли накази командира осадного корпусу про кару на смерть для провокаторів і погромників. Великими грошовими штрафами каралися власники крамниць, які не замінили російських вивісок на українські. Спалені будинки, вибиті вікна, посічені шрапнеллю стіни усе ще нагадували про торішній артилерійський обстріл Києва більшовицькими військами. А вже оголошено було про нову війну з Радянською Росією, уже червоні частини зайняли Харків. В один із січневих днів місто хоронило загиблих у бою під Мотовилі вкою. Гарцювали січовики на конях, слідом везли на гарматних лафетах чорні труни. На кожній труні лежав багнет і військовий шолом. Загиблих хоронили в Царському саду, в братській могилі. Дарині од побаченого віднялися ноги, ледве добралася на Шулявку, де мешкала невістка. А як трохи одлежалася, стала оббивати пороги київських канцелярій. І всюди відповідали їй, що Богдани Листопад у київських в'язницях немає. Тоді почала вона ходити од тюрми до тюрми з передачею. Але ніде не прийняли в неї передачі для Богдани Листопад.

А як зайшли до Києва червоні війська, поспішила Дарина до міського моргу, бо сказали, що там лежать постріляні в тюрмах, коли влада мінялася. І були люди, що знаходили рідних серед постріляних та порубаних, плач і стогін висів під склепіннями підвалів. Але тіла дочки своєї не знайшла Дарина.