Листя землі. Том 1

І прийшла Дарина в дім батьків своїх, а вже давно не переступала порога. І не сама прийшла Дарина, а з гуртом дітей осиротілих, що за матір їм тепер була. І казала вона дітям: «Ось тут буде тепер домівка наша і огнище наше. І якщо судилося вам вижити, то на цій землі, бо ще жива вона». Але дивилися діти навколо з острахом, бо — пустище. Чорніли стіни дому батькового, вогнем обпалені, і хмари холодні висіли над ними замість даху. І плакав дім батьків краплями дощу осіннього, що струменями текли з очей його сліпих, без шибок і рам віконних. І тільки леви кам'яні на ґанкові, не підвладні вогню і кулям, незворушно зирили на вирублену давно тополину алею, виглядаючи господарів помістя панського, які вже ніколи не повернуться. І ніщо в душі Дарининій не ворухнулося біля тої руїни та пустки, хоч тут вона народилася і виросла, — душа її тривогою за дітей переповнена була. І повела вона дітей своїх через сад панський, бур'янами зарослий, бо не було вже кому доглядати його. А край саду темнів дерев'яний будиночок, колишня контора економії. Зберігся той будиночок, бо його штаби військові облюбовували: стайні неподалік, і причал звідси як на долоні. Безсило дощ барабанив по залізному дахові, а вцілілі вікна, хоч і з вибитими деінде шибками, затишок обіцяли. Зайшла Дарина з дітьми до будинку того, озирнулася і подумала: «Скінчилися мандри мої неприкаяні, звідси я вже нікуди не піду, звідси мене винесуть…»

Аж так яно і получилося, але се вже, мо’, через год. Бо се на очах моїх було, бо я, та Уляна Несторка, та Христя Євменова і тіло її, висохле од голоду на скіпку, обмивали. До останнього ходила яна по селу прошачкою, од хати до хати, бо вже люд яки голодували. І все, що назбирувала, дєткам своїм приносила, сама ж і крихти у рот не брала, тольки водичку пила. І прийшла яна, Дарина, у двір до Мартина Волохача, Вовком здавна прозваного, і упала яна на коліна посеред двору широкого, для дєток своїх хлібця благаючи. А в могозеях[10] Мартинових хлібець був, ще ж синок його по лісах лютував, і власть місцева обминала двір його, помсти Вовчаревої побоюючись, не вигрібала, як у нас, до останньої зернини. Але вийшов Мартин Волохач, Вовком прозваний здавна, на гонок і сміявся Дарині в лице: «Що, бариня, перед рипаним мужиком колінкуєш? А твій батечко мого батька батогом на стайні своїй стьогав, і носи свої панські ви, паненята, од мене весь вік одвертали». І відповіла Дарина на ту мову його глумливу так: «Для себе, Мартине, я і крихти б у вас не попросила, ліпше б з голоду померла. А прошу я для дітей, що мені довірилися і рідними стали». — «А привела виводок байстрюків городських у Пакуль, то і здихай разом з ними!» — буркнув Мартин сердито і за клямку дверей узявся. А Уляна Несторка воду з криниці їхньої брала. Бо пересохли того літа криниці на хуторі Семирозумовім, тільки в Мартиновій, глибокій, криниці вода питна була. Усе те вона бачила і чула. І сказала йому Уляна при стрічі, люди свідками були: «Багато Бог прощав тобі, Мартине, а сього уже не простить, бо вичерпалося терпіння його, як вода в криницях наших. Покарає Бог тебе тяжко, руками дітей твоїх покарає, а немає в світі кари страшкішої. Бо Дарина — Матір дітей людяцьких, і гріх ти великий узяв на душу свою». Аж так яно і получилося, як Уляна наврочила. Од тих пір і стали в Пакулі називати Дарину Матір'ю дітей людяцьких. Але се уже познєй. І пішла Ївга до Студениці по воду, а Дарина грубку затопила. І повіяло теплом по відсирілих кутках хати, і потяглися дітки ручками змерзлими до вогню. А вже сутеніло, бо короткий день осінній. І запалила Дарина свічечку воскову, на підвіконня поставила. Невдовзі скрипнули двері протяжно. Думала Дарина, що то — Ївга з водою. Аж переступила поріг молодиця, яку вона біля церкви, у гурті людському бачила. І розгорнула молодиця вузлика, а у вузлику — коржі домопечені, з житньої муки. І поклала молодиця на лаву сувійчик полотна вибіленого: «Теперечки трудно з крамом, а дєтки ваші — без одєву, а зима на носі, мо', що для них пошиємо». І довго не зачинялися того вечора двері колишньої контори. Несли жінки пакульські дітям Дарини хто що міг: хто хліба буханку, хто глечик молока, хто склянку цукру. А у ранні переступив поріг Сава Малаха, а ще йон живий був, ще командував у селі, подивився на дєток, що на підлозі покотом спали, та й гомонить: «Може, то дєтки буржуазії якої, революцією розколошканої, але я цього не знаю і знать не хочу. Бо якщо вже прийшли вони в Пакуль, то єто — і наші дєтки, і пропасти ми їм не дамо. Бо діти, чиї вони ні є, єто наше завтрашнє, заради них ми узяли власть у свої робітничо-селянські руки і воюємо із світовим капіталом. І оголошую я вас усіх — Червоною комуною. І ти, Ївго, коли уже узялася помагать Дарині Михайлівні, помагай, єто, і далєй. Будеш ти у комуні нашим комнезамівським комісаром…» І стали ми поживать комунією, в колишній конторі економічеській. І не дали ми дєткам померти. І підростали дєтки наші, і було б усе добре, калі б не засуха страшна, калі б хлібець наш останній не одбирали. І не розповзлися б дєтки наші по Краю, як мишенята, калі б не лихоліття люте…