Листя землі. Том 1

Дак наперед далеко яна, Дарина Михайлівна, дивилася, далеко наперед. А бачила — наче перед нею годки завтрашні простелилися. Обоє яни, і Мишко, і Льонька, до Мньовського патронати втрапили і далєй по жисті разом ішли. Після війни останньої Льонька у нас головою райвиконкому став і довго портфеля того з рук своїх чіпких не випускав. А Мишка йон арабів начальником міліції в районі, бо той ішов по міліцейській лінії. Се уже в шістдесяті годи — заболіло мені коліно, напухать стало. Одпросився я в бригадира до лікарні їхать, а я тади платнику вав у колгоспі. Та покуль докривуляв я до ферми, молочарка й поїхала. А тади — які там автобуси, дороги се ще не було, молочарку — і тую в мокву трактором до соші тягали. Виплентався я на шлях, жду, мо', яка оказія трапиться. І довгенько я прождав, уже й сонечко у верховітті верб, наче яблуко золоте. Калі ж мчить із села «Побєда», тоді ще «Побєди» були. Бачу, голова райвиконкому, Льонька ж сей, возсідає коло шофера, пузо, як тісто дріжджове в мідняку, аж на скло переднє дереться, і болєй нікого в машині. Я — з узбіччя, на шлях, руку — вгору, наче за колгоспного голову на зборах голосую, щоб бачив і згадав, коли доведеться соломки виписать чи м'ясця якого. Другою рукою — на коліно розпухле показую. «Побєда», правда, пригальмувала, Льонька очима стрельнув. Тоді об'їхала мене машина, наче пеньок я чи сушняк, вітром з верби обламаний, і далєй покотила. Дак я тут, правда, не стримався, допекло мені, не стримався я та — дулю вслід: «Щоб ви уже не дождали, як ви до людяк живих хужєй, як до собак!» Калі дивлюся — чудеса! — зупинилася «Побєда» і назад хутенько здає. Порівнялася зі мною, Льонька двері одчиняє: «Куди тебе?» Ну, я розказую про біду свою: телятник будуємо, колода по нозі ударила, розпухло коліно. Йон і не дослухав: «Сідай!» Сів я і їду, пан паном, на подушках м'яких. Ніколи я так смачно не їздив. У кузові полуторки, було, приткнешся, на одній нозі, бо другої поставить ніде, а тебе трясе на сукраччі, наче в трієрі. Ось ми уже і в Мрин в'їжджаємо, ось уже і лікарня районна. «Мені сюди, — кажу, — зупиніть. Спасибі вам величезне, що нами, простаками, не гордуєте». — «Я знаю, куди тобі!» — строго одказує Льонька, і далєй їдемо. І підвозять мене до районної міліції. Тольки тутукнув шофер, ось і сам начальник вискакує, отой самий Мишко, що його ще моя матка, ївга, в конторі економичеській од холоду-голоду рятувала, оскряки йому витирала. Будка — аж репається, і галіфе на заду трохи не трісне, Кабанчиком його в районі дражнили. «Посадиш оцього хулігана на десять діб, — киває у мій бік Льонька. — Щоб навік запам'ятав, як начальству дулі сукать». Той мене за шкірки — та з машини, і вже я — в кутузці, уже мені небо крізь грати. І висидів я в них на казенних харчах дев'ять днів і ночей. На десятий день дають мені в руки мітлу і в двір міліцейський виводять. Мету я той двір широкий, а попід парканом — вишеньки, і вже яни добряче червоні. А мене од перловки їхньої та присмаки солідольної печія пече, і горло — тертушкою. Я і зірвав три ягідки, в рота кинув. А йон, Кабанчик, з кабінету свого у вікно сеє і побачив. Вихилитав у двір, підзиває: «Ну, як тобі у нас?» — «Добре Іван живе, пише — в тюрмі сидить…» — одказую баляндрасою пакульською. «А вишеньок скільки зірвав?» — «Три». — «Ну, то ще троє суточок і погостюєш у нас…» Дак я трохи чобіт його хромових не цілував, коліно мені боліло по-страшному, без ноги, думаю, зостануся, а кому я без ноги треба? Одвернувся, бурмило, і слухать не хоче, пошелестів крильми галіфе, хромом обшитого, до нужника. І одсидів я ще три дні і три ночі довгі. Дак Мишко той, Кабанчиком прозваний, не знаю де подівся. А в Льоньки портфеля познєй одібрали: справжню контрибуцію на колгоспи наклав, додому йому возили. Та, мабуть, погано з вищеньким начальством ділився. Як одібрали в Льоньки портфеля, йон тут і тріснув, наче гриб-бздюшка, а то ще як, було, надимався. Од пережиттів великих розбив його інсульт: і ноги, і руки, і язик одібрало, тольки мекав, наче баран. І сім годочків лежав йон колодою, черва ще живого його їла. Дак, мо', і є де йон, Бог? Мо', йон і бачить що, хоч калі-не-калі, на землі нашій клятій — з неба високого?..