Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
У виданні вперше зібрано більшу частину праць із літературознавства та історії нашого письменства, що вийшли з-під пера Миколи Зерова (1890—1937) — видатного українського вченого, поета і перекладача, чий творчий доробок, за словами Євгена Сверстюка, залишається монолітним і дорогоцінним уламком храму української культури.
Розуміється, індивідуалізм Куліша, що мав глибоку психологічну основу в його надзвичайному самолюбстві і зріс на ґрунті його трудного становища серед українського громадянства, індивідуалізм Л. Українки, в якому теж можна віднайти сліди глибоких роздумувань над своєю творчістю, що ніколи не була популярною, навіть презирство і зневажливі слова Лепкого — це все-таки досить тонкий продукт. Настрої і ідеї Чупринки далеко простіші, примітивніші, це щось пристосоване для розуміння слухачів підготовчих курсів і передплатників блаженної пам’яті «Вестника знания». Та і взагалі, нащо, мовляв, притягати англійських пуритан та праліси Америки, коли подібний настрій можна висказати від першої особи і при тім в такій ефектовній і приступній формі:
В темну далеч міжпланетну
Я, мов демон, полечу
І відтіль юрбу бешкетну
Блиском ночі освічу.
З почуття глибокого антагонізму межи творцем і масою у Чупринки розвиваються дві низки настроїв: перша з них — настрої протесту і визову. Раніше поет тільки одмежовувався од «бешкетного» натовпу:
Я до мрійної святині
Ні в юрбі, ні в самотині
В час екстази не схилюсь:
В мене є святині власні,
Незрадливі, довгочасні, —
Їм самотно я молюсь, —
але тепер він уже не хоче «безкарно» дарувати юрбі своїх страждань. Поет лаштується до походу. Не знаходячи ніде ні нового ґрунту, що прийняв би його ідеї, ні «животворної роси», що допомогла б їх зростити, він запалюється гнівом проти людей:
Я кину їм отруйні зерна,
Я всім оддячу злом за зло,
Щоб їх самих життя мізерне
Довічне полум’я пекло.
Поет стає бунтівником, прославляє урагани, буревії, буреломи, обіцяє з громом пронестися над сонним краєм, «завихрувати», «над миром диким виром прошуміти», зворухнути «всі устої, всі підпори».
Бризки золота розкину
З гнівом, кров’ю і плачем,
Бахну, трахну й сам загину,
Мов під молотом-мечем (?).
Кидаючи людям в душу «отруйні зерна», починає поет прославляти смерть, «самозгубу», всяке бунтарство з «найвищим його лозунгом»: «бунт для бунту» і гріх. В одній поезії він заявляє: «гріх землі моя стихія», в другій — «я натхненно возвеличу тую душу чоловічу, що прилюдно впала в гріх»; в третій дає цілу низку «отруйних» образів:
Хвилі струнної музики.
П’яний чад. Пахучий дим.
Хтось незнаний, хтось великий
Б’є по струнам золотим…
Регіт смерті. Білі зуби.
Лине в душу синій дим.
Чорний вихор самозгуби
Віє шалом степовим.
З болем, з кров’ю рвуться крики!
Взяв смертельну ноту сміх.
Хтось незнаний, хтось великий
Проявив могутній гріх.
Захоплений новими настроями, поет не пізнає своєї Музи. Богиня радісних пісень, якої образ він ловив спершу «в вечірніх зірницях» і «краплях чистої роси», об’являється йому тепер сумною постаттю «худою, блідою, простоволосою, як та примара, безголосою». «Найсвятішу утіху», поет водить її тепер по «гріховних вертепах» та по «диких орґіях», садовить її попліч себе «для глуму й ганебного сміху» і слухає, як його Муза «тяжко ридає» і «страшно нервово сміється».
Не можна сказати, щоб поетична вартість всіх цих образів завше була високою: переважає риторика, мелодраматичні ефекти, істеричні вигуки. Далеко цінніша друга низка настроїв, цілком протилежна першій — настрої вічної любові, всепрощення і жертви. Одрікаючись од «аравійського урагану» і «смертного» подиху чуми», поет складає хвалу всім силам будівничим,
що нам життя і міць дають,
любить свої страждання і «страждання тих людей, що тримають до сконання прапор страдницьких ідей». Його власне горіння, «пожежа», в якій «попелищем» стає душа поетова, страждання і смерть увижаються йому законом життя. «Геній могутній» завше повинен стати «жертвою людей», бо тільки
