Українське письменство

Репутація Чупринки установилася спочатку — як віртуоза форми. Його тріскучі рими, рвачкий і бистрий ритм проложили йому стежку і на сторінки поважнішого «Літературно-наукового вісника», і тут не одна тільки молодь, а й старший читач, зачарований з непривички його веселим ритмом, прийшов помалу до висновку, що має перед собою не кого іншого, як «українського Бальмонта».

Розуміється, Чупринка не був Бальмонтом — «изысканностью… медлительной речи», піонером нових течій в українській поезії, — таким він міг тільки здаватися українському читачеві, для якого архітворами поезії були досі «Поклик до братів-слов’ян» Старицького або вірші П. Я., переспівані Грабовським. Але тут знову треба бути справедливим. Хоч і не бозна-які нові були улюблені образи поетові, хоч і не завше вдатно було їх висловлено, проте в українській поезії деякі ідеї і мотиви вперше прозвучали в такій популярній, такій загальнодоступній формі.

Перша з цих ідей — піднесення ролі поета. Чупринка майже ніде не говорить про поета як про слугу народові. Співець «Давньої казки» Л. Українки, що розважає горе народне, будить в серцях одвагу перед битвою, стає опорою масам в часі повстання, або другий співець, чия пісня під час облоги чарує ворогів «і будить на мурах обачну сторожу, заснуть не дає до зорі» — обидва далекі од уяви Чупринки. Його поет — владар, «пророк і новатор», «світлий геній», «блискучий метеор», «дивний чаруючий маг», «могутній король», перед яким ниць лягає «сліпцями витворена влада». «Втішний сам собою», носячи в собі «мир майбутній і колишній», він прокладає сліди «в царство казки, в царство вроди». Пал його «всевладного хотіння» витворює нове життя. Його праці «не затримають ні гори, ні терни, ні бур’яни», а його пісні немає впину, «як буйному вітру, як льоту орла». «Щирий син природи», «свавільний», «нестримний», він «подає гімни» просто «до блакитного простору». Знає стежки в «зоряну далечінь», переходить «Рубікони», не творить кумирів, «в бурі має матір», батька в квітчастому степу, і, син простору та бурі, «огнем неспокійним уяву дратує, як вихор шалений, над морем летить». Він — «підручник (?) бурі, глашатай тривоги»; взірець для нього пророк Самуїл, якого тіні навіть «боявся гордий цар Саул», його символ — смереки, що стоять «край поснулого саду» і мріють «в боротьбі з непрозорою ніччю дотягтися до сяєва зір».