Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник
- Автор: Бёлль Генрих
- Год: 1989
- Язык: украинский
- ISBN: 5-308-00408-4
- Переводчик: Евгений Авксентьевич Попович
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник». Краткое содержание книги:
Поговорити з батьком? Ні, батькові їй не сила сповідатися. Він правда, не святенник, крутив же роман зі своєю Едіт, а в селі ще й досі подейкують про історію з молодою графинею хоч відтоді минуло вже майже п'ятдесят років. Може, батько навіть „не в тім'я битий“, проте людина він нерішуча, як, зрештою, і сама вона. Ервіна батько ніколи не любив і буде радий, що „ми його кінець кінцем спекаємося“. Він, батько, мило всміхнеться й запропонує їй перебратися з Кіт і дитиною, яку вона чекає, до „замочка“. Подбав би він і про Губерта, був би привітний... Та їй допомогти він не може. А потім Ервін почне боротися за Кіт — „без бандажів“. Це він уміє: боротися без бандажів. З ним і мало статися те, чого ніколи не станеться з батьком: що це виявився не котрийсь із „його людей“, а поліцейський. Ервін схоче, звісно, одружитися вдруге, це йому потрібно задля суспільного становища, потрібно й задля „Вулика“: приваблива, до того ж спортивна й хазяйновита жіночка. Вона майже відповідала такому образові. І котрась із тих грудастих вертихвісток його таки підхопить, нічого й сумніватися. Не важко собі уявити — а уяву вона має, це їй підтвердили й черниці, тут вони навіть одної думки з Рольфом,— що понаписують газети, можливо, й той-таки „Блетхен“. Усе це вона стерпить, просто „схилить голову“, як зробив Рольф. „Знаєш, враження таке, наче вибухає старий нужник: лайно розлітається на всі боки, перепадає трохи й тобі, але ж є, зрештою, тепла водичка!“
Так, вона вже якось схилить голову, і все минеться. Але жити далі з Фішером їй не сила, жодного дня. Вітатися з ним, коли він, почуваючи себе батьком майбутньої дитини, повертається радісний додому, сідати з ним до столу... Коли вона приймає ванну, він наполягає, щоб двері лишались прочинені, заявляючи, що це — його подружнє право („Ти ж бо теж, коли „вище пояса без нічого“, маєш що показати!“). Вона вже майже не годна й шматка хліба проковтнути і потай, як Кіт засинає, плаче, а іноді плаче й з самого ранку, і добра людина Блюм щоразу каже: „Та побалакайте ж нарешті з кимось, вам-бо щось ятрить душу, і це не через дитину, яку ви ждете, ні... Йдеться й не про охорону, не тільки про неї, хоч і від неї можна збожеволіти“. То, може, поговорити з самою Блюм? З цією старомодною, щиросердою незаміжньою сестрою селянина Блюма, яка допомагає їй поратися в домі й на кухні, наполягає, щоб кухонне начиння чистили тільки лужним милом і зневажає „всі оті новомодні чистильні дурниці“ — для гігієни, мовляв, досить і нашатирю та оцту; з товстушкою Блюм, яка тепер іноді залишається ночувати тут, у них, в якої коси заплетені у вузол, а спідниці пошиті за модою 1931 року і якій уже добігає шостий десяток. Коли вона закурює за роботою сигарету, це щоразу викликає прикре враження, приголомшує, мало не шокує; в зубах — хвацько затиснутий недопалок, і — затяжка за затяжкою. „Курити, люба пані Фішер, ми вчились у війну, коли падали бомби й стріляли гармати, до речі, й тут, у Блорі. Мені подобалося курити тоді, подобається й тепер. Бувало, вкраду в брата якийсь літр молока чи кілограм картоплі й проміняю на сигарети. І досі не можу відвикнути“. Ця жінка, яка „втратила на фронті коханого“ і яку „не тягло до жодного іншого“, яка „так і не вибрала собі іншого“, бо „просто не могла, до того ж чекала від мого Конрада дитину, а траплялися ж чоловіки, що, коли прийшла похоронка, навіть хотіли взяти мене заміж, хоч я й ходила при надії. Дніпропетровськ... Цю назву я не забуду, либонь, повік, я візьму її з собою в потойбічне життя й поспитаю там, яке нам, яке моєму Конрадові було до всього того діло... Дитинку я скинула, а мені ж так хотілося її народити, хай і без чоловіка...“ Може, вона про щось здогадується, ця Блюм, чи навіть щось знає, коли раз у раз проказує: „...і це не через дитину, яку ви ждете, ні...“ Але ж це — саме через дитину! Невже вони поводилися не досить обережно, коли Блюм у супроводі Цурмака або Люлера вирушала з Кіт по молоко чи просто йшла прогулятися селом, не звертаючи уваги на автомат, з яким простував позад неї Цурмак? Невже їй щось упало в око — погляд, жест чи як вони, проходячи одне повз одного, квапливо торкались одне одного рукою? А може, Блюм щось почула, коли вона, Сабіна, лежала влітку біля басейну або коли Губерт притьмом — ох, весь час отой поспіх, той неминучий поспіх! — обіймав її в сінях, цілував або коли вона, забувши про все на світі, похапцем йому віддавалась? Певна річ, Блюм уже давно зметикувала, що між нею і Ервіном нема нічого, крім нещирості й роздратування. Чи знає вона, що тут замішані не тільки „інші жінки“, а й „інший чоловік“? Так, із Блюм треба було б поговорити» одначе порадити щось, допомогти їй ця жінка, як і батько, навряд чи й здатна. Блюм мужньо знесла свою ганьбу а нешлюбною дитиною; але це була, власне, й не ганьба — всі ж бо знали, що її Конрад збирався у відпустку з нею одружитись, вона вже навіть відкладала талони на масло і яйця для пирога, домовилася вже й з колієм, який мав потай зарізати їй порося; і на небесах, ставши перед Всевишнім, вона все ж поскаржиться: «Дніпропетровськ... Що нам було потрібно в тому Дніпропетровську?»
Аби лишень поїхати звідси — відразу ж, як тільки з'явиться Кете, поїхати з Кіт, ще сьогодні ж таки, поки його немає вдома; щоб не довелося знову відмикати кімнату для гостей, де вона ночує вже багато днів; щоб не довелося знов терпіти, як він торгає двері, домагаючись «свого права». Того права він, мабуть, не домагався б, якби знав, що вона не на третьому місяці, а на шостому.
А в Тольмсгофені поблизу буде Губерт, вона матиме змогу з ним побалакати, і він, мабуть, її поцілує, а може, навіть... Хоч вона й вагітна... «Похапцем»... Вони ж бо до такого звикли. Тільки один раз він залишився в неї на кілька годин уночі — вона впустила його, коли він стояв на терасі. Це було того дня, як Кіт заснула в батька й матері й зосталася в них на ніч. А від неї сон тікав, і спершу вона стояла біля вікна й дивилася з-за штори в долину, де на обрії мерехтіли, немов фасади цирків, електростанції — самі освітлені, але довкола нічого не освітлюючи; колись їй пояснив це старий Корчеде: електростанції мають бути освітлені задля безпеки — щоб, коли десь прорве вентиль, можна було відразу знайти несправність,— а заразом і для краси («чари технічного краєвиду»); а от освітлювати вони не повинні довкола нічого, «щоб не видно було кіптюги, чаду та смердючих газів, що їх електростанції потай випускають уночі...» Вони проглядали з-за дерев у виярку, оті «фасади цирків». І раптом її серце закалатало, як... Як що? Чи калатало воно так коли-небудь доти? Вона знала, що о десятій він мав змінити Цурмака, а було вже пів на одинадцяту, і небо на заході від освітлених електростанцій ще по-літньому ясніло... Він ще не закінчив обхід, і в неї навіть не склалося враження, що вона чинить як розпусниця, коли відімкнула двері на терасу, потерпаючи, чи ж добре все буде, адже доти вони завжди тільки «похапцем»... І він рушив до неї — сповнений, як їй здалося, рішучості, впевнено (та його впевненість була, з усмішкою подумала вона, трохи аж хлоп'яча) — повз невеличкий, зарослий лататтям ставочок, піднявся невисоким схилом (як з'ясувалося потім, розтоптав кілька троянд), узявся за дверну ручку й опинився в кімнаті, хоч розгледів її і не відразу. В двері попала штора, і він її вивільнив. «Я вас не бачив, скаже він згодом.— Я стояв зачарований, але відчував вас нюхом. Атож, відчував нюхом. Мабуть, я мав би сказати, що відчував, як ви стоїте десь поруч... і ждете». Але тоді вони не промовили одне до одного жодного слова. Мовчки, як щось само собою зрозуміле — це її аж злякало,— він увімкнув світло, позапинав штори й звів на неї погляд. Вона стояла перед ним гола — така, якою «похапцем» він ніколи її не бачив. Тоді знову вимкнув світло й ліг до неї, поклавши пістолет на нічний столик, а рацію на підлогу. Заговорили вони вже потім, коли він знов заступив «на пост»; вона приготувала каву, він стояв на терасі, вона — в кімнаті, біля відчиненого вікна; на підвіконні — кавник, чашки і рація. Вони розмовляли довго, аж поки стемніло, і на «ти» не переходили. Про кохання він не говорив, сказав тільки, що жага до неї в нього прокинулася одразу, ще того першого дня, коли його перевели служити сюди; розповів і про те, як йому остогидла була школа, як хотілося щось робити, робити власними руками, як він працював на будівництві, стояв біля конвейєра, «поки в тій роботі для мене, повірте, вже не зосталося жодної романтики»; і він пішов служити в поліцію, атож, бо «любить порядок», а батько його зневажає, називає себе «юристом» і все торочить про «суспільний занепад»; потім Губерт детально, з подробицями пояснював їй походження свого прізвища Гендлер, просто-таки розкладав його на літери; так, для нього важила кожна літерка, хоч вона не бачила нічого особливого в тому, з чого його прізвище складається і як воно пишеться; він навіть пустився в етимологічне дослідження слова «Гендлер»... Ні, вона не нудьгувала, слухаючи його; стояти з ним біля відчиненого вікна, пити каву й дивитись, як сходить вранішня зоря, було так солодко... І все ж її стривожило те, як серйозно він досліджував походження свого прізвища. Потім вона розповіла йому про своє дитинство та юність в Айкельгофі. Тепер він дістався в спадщину «Блетхену» — така старомодна вілла вісімдесятих років, яку в ті часи міг дозволити собі хоч і не дуже багатий, та все ж, мабуть, досить заможний власник друкарні й провінційної газетки. Ту віллу разом із друкарнею та газеткою успадкував її батько, що був тоді злидень злиднем,— розкішний будинок, просторі кімнати внизу, світлиця, їдальня, величезна кухня і навіть роздягальня, або гардероб; кожна з тих кімнат була більша за будь-яке з приміщень у нинішньому «замочку», крім, хіба, конференц-зали, яку недавно обладнали на першому поверсі. Тенісний майданчик... Все було, звісно, трохи занедбане, але ту лагідно-солодку занедбаність Кете так любовно плекала... Сад, з приводу якого вони частенько сперечалися — жартома, звичайно,— чи не можна його все ж таки назвати парком... Фруктові дерева, галявинки, і жодного тобі отого кретинського газону, яких вона просто терпіти не може. Вечірки в саду, різнобарвні ліхтарики, поміст для танців — батько наказав спорудити його на свіжому повітрі спеціально заради неї; сльози й ота болісна закоханість у хлопця, що його звали Генріх Беверло... «Так, так, у того самого Беверло, через якого, очевидно, ви й стоїте тепер отут, якому ми, мабуть, повинні завдячувати те, що стоїмо тепер поруч, а щойно поруч лежали, що вже стільки разів „похапцем“... Атож, усе через нього, і саме йому ми маємо це завдячувати...» (Він аж злякано стрепенувся, коли вона сказала «завдячувати»). А вона вже розповідала про хлопця, меткого на розум, із замріяними очима; вигляд у того хлопця був не дуже спортивний, танцювати він не хотів, і всі з нього глузували. Але танцювати вони його все ж таки навчили. А як вони того літа кружляли!.. Погожими вечорами — в саду, а як дощило — в будинку...