Людина, що знайшла своє обличчя
- Автор: Бєляєв Олександр Романович
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Григорий Г. Кулинич
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Людина, що знайшла своє обличчя». Краткое содержание книги:
«Я можу літати…» Але Аріель зусиллям волі жене геть цю думку і твердо ступає по землі.
— Аріель, дада! — радісно шепоче Шарад, побачивши друга, але одразу ж змовкає, глянувши на суворий вираз його обличчя. Зараз не час для розмови.
Задзвонив гонг. Він скликав на сніданок, і друзі пішли в їдальню мовчазні, не дивлячись один на одного.
Цього дня Шарад дістав кілька зауважень від вихователів за неуважність. День тягся повільно.
Перед заходом сонця до кімнати Аріеля зайшов Бхарава і сказав Аріелю, щоб той не забув узяти в економа новий одяг.
— Завтра о п’ятій ранку я зайду за тобою. Будь готовий. Вимийся, одягнись у нове вбрання.
Аріель покірно схилив голову.
— Як Шарад? — спитав, виходячи, Бхарава.
— Погано оволодіває зосередженням, — відповів Аріель.
— Треба суворіше карати, — сказав Бхарава і, метнувши на Шарада сердитий погляд, вийшов.
Перед сном, як завжди, Аріель примусив Шарада прочитати кілька уривків з священних книг — Шастрів. Він був спокійний, суворий і вимагав, щоб Шарад читав голосно, співуче.
Повз увагу Шарада все ж не пройшло, що Аріель кілька разів зупиняв погляд на вікні. І в цей час по обличчю Аріеля перебігала тінь занепокоєння. Дерева в парку шуміли під поривами вітру, який віщував дощ. Десь далеко гуркотів грім, але на небі ще яскраво блищали зорі. І лише тоді, коли з правого боку блідоту-манна смуга Млечної Путі почала темніти від хмари, що насувалась, Аріель зітхнув з полегкістю. Незабаром почулося шурхотіння перших великих крапель дощу. В темряві мелодійно прозвучав гонг — настав час спочинку.
Шарад захлопнув товсту книгу: Аріель погасив світильник. Вони сиділи на циновці плечем в плече в тиші і в мороку.
Шарад почув, як Аріель підвівся. Слідом за ним встав і Шарад. Аріель обійняв його і трохи підняв.
— Який ти легенький! — прошепотів Аріель і чомусь тихо засміявся. — Хочеш, Шарад, я підніму тебе ще вище?
І хлопчик відчув, як Аріель підняв його майже до стелі, потримав на висоті й опустив. Невже в Аріеля такі довгі руки?
— Лягай, Шарад! — сказав пошепки Аріель.
Вони лягли на циновку, і Аріель зашепотів у самісіньке вухо хлопчика:
— Слухай, Шарад! Хайд зробив з мене літаючу людину. Розумієш, я тепер можу літати, як птах.
— А де ж твої крила, дада? — спитав Шарад, обмацуючи плечі Аріеля.
— Я можу літати без крил. Так, як ми літаємо у сні. Вони, звичайно, хочуть показувати мене людям як чудо. А я… Я хочу полетіти з Дандарата!
— Що ж буде зі мною без тебе, дада? — заплакав Шарад.
— Тихше! Не плач! Я хочу взяти і тебе з собою. Ти легенький, і я думаю, що зможу полетіти разом з тобою…
— Візьми! Забери мене звідси, дада! Тут так погано, так страшно. Я умру без тебе, — шепотів хлопчик.
— Візьму… Чуєш, як шумить дощ? Це добре… Тсс!.. Чиїсь кроки… Мовчи!..
Двері рипнули.
— Ти спиш, Аріель? — почули вони голос Бхарави. — Аріель!
— Мм… — промимрив Аріель, потім, ніби раптом прокинувшись, вигукнув: — Ах, це ви, гуру Бхарава!
— Чому ти не зачинив вікно, Аріель? Поглянь, скільки набігло води на підлогу! — Бхарава зачинив вікно, спустив штори і пішов, нічого більш не сказавши.
Аріель зрозумів: Бхарава стежить за ним, не довіряє. Вікно можна відчинити, але що коли за вікном Бхарава поставив сторожу? Варто підняти штору, і почнеться тривога…
Шарад, лежачи на циновці, тремтів, як у лихоманці. За вікном уже шуміла злива. Удари грому лунали все ближче, частіше, голосніше. Спалахи блискавки крізь світлу штору освітлювали кімнату голубим полум’ям. Аріель стояв біля лутки вікна з насупленим обличчям. Потім він зняв з дерев’яного кілочка на стіні рушник і пошепки сказав Шараду:
— Іди за мною.
Вони підняли циновку-стіну, пролізли у сусідню кімнату, безшумно вийшли в коридор. Тут було зовсім темно. Аріель ішов попереду, ведучи за собою Шарада, який тримався за кінець рушника. Всі спали. Навколо стояла тиша. Вони спускались і підіймались сходами, нечутно проходили довгі коридори, нарешті почали підійматися по крутій дерев’яній драбині.
Аріель відкинув люк, що виходив на дах.
— Сідай мені на спину, Шарад! — прошепотів Аріель.
Шарад заліз йому на спину. Аріель прив’язав його рушником, випростався і глянув навколо. Спалахнула блискавка, і він побачив широкий двір, залитий водою, і виблискуючі, як озеро, корпуси Дандарата, стіни. Вдалині світилися вогні Мадраса, за ним океан. Аріель відчував, як Шарад тремтить у нього на спині.