Людина, що знайшла своє обличчя
- Автор: Бєляєв Олександр Романович
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Григорий Г. Кулинич
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Людина, що знайшла своє обличчя». Краткое содержание книги:
— А тварин можна зробити літаючими? Кота, наприклад? — питала вона.
— Так, я сам бачив, як літав собака, потім жаба…
— Дивовижно! Я неодмінно замовлю містеру Хайду, щоб він перетворив мою кішечку Кюін на літаючу. Вона вечорами відганятиме од веранди кажанів, яких я страшенно боюсь і які мені псують найкращий час доби. Адже в цій Індії, в Мадрасі, тільки й живеш вечорами. Це буде так захоплююче!
І оскільки місіс Дрейден була не лише окультисткою, але й поетесою, то, звівши свої безбарвні очі до неба, вона почала імпровізувати:
У небі кажан швидкокрилий летів,
А слідом летіла літаюча кішка.
Між Пірсом та Броунлоу розмова точилася в іншому плані.
Пірс питав Броунлоу, чи створюватимуть вони за допомогою Хайда інших літаючих людей, чи Аріель залишиться єдиним. Якщо не створюватимуть, то чи не слід вжити відповідних заходів, щоб Хайда не переманули їхні вороги…
«Чи не вбити Хайда?» з півслова зрозумів Броунлоу, подумав і сказав:
— Поки що треба вжити заходів, щоб він не пішов від нас. Інших літаючих людей ми не робитимемо. Проте з Аріелем може щось трапитись. Хайд нам ще стане в пригоді. Стежте тільки, щоб і Хайд був ізольований від зовнішнього світу. Зрозуміло?
Пірс кивнув головою і відповів:
— Буде виконано.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
НАЗУСТРІЧ НЕЗНАНІЙ ДОЛІ
Вийшовши від Хайда, Аріель попрямував до гуртожитку доріжкою саду. Він ступав повільно, ніби тільки починав учитися ходити, і так натискував підошвами сандалій, що аж хрустів пісок, яким була посипана доріжка. Він не сумнівався, що за ним стежать.
Аріель усе ще перебував під враженням своїх польотів по кімнаті. Він може літати! Ця думка сповнювала його радісним хвилюванням, причину якого він боявся зрозуміти зараз тут, у саду, при світлі сонця, відчуваючи на собі погляд Бхарави. Аріель глушив, не допускав на поверхню свідомості думок, що, немов радісна пісня, звучали в його душі: «Воля! Визволення!» Він упивався лише відзвуками цієї пісні.
Лише завернувши за ріг, він дозволив собі подумати обережно, щоб думка не перейшла в дію: «Досить захотіти, і я зараз же міг би знятися й полетіти з цієї ненависної школи, від цих жахливих людей!» І він ще старанніше, ще міцніше наступав на хрусткий пісок.
За всі роки перебування в школі Аріель ніколи не відмовлявся від думки вирватися на волю, дізнатися про своє минуле, розшукати рідних.
Незважаючи на заборону і гіпнотичні навіювання, він ночами, залишаючись на самоті, намагався збудити в пам’яті спогади про раннє дитинство, роки до вступу в Дандарат. Іноді картини цього минулого — обривки того, що зберегла пам’ять, — він бачив і в сні, причому сни бували навіть яскравіші, ніж свідомо викликані спогади.
Він бачив зовсім іншу країну, похмуре небо, вуличні ліхтарі, що тьмяно мерехтіли крізь густий сіробурий туман, величезні, мокрі від вогкості та дощу будинки, людей, які раптово виникали і так само раптово зникали в присмеркових клубах туману…
Він сидить в автомашині і дивиться на цей димчастий, вогкий, розпливчастий світ…
І раптом інша картина…
Простора кімната. Величезний камін, у ньому палають дрова. Аріель сидить на килимі і споруджує з кубиків будинок. Поряд на шовковій подушці примостилася білява дівчинка і подає йому кубики. В м’якому кріслі, біля каміна, з книгою в руках, суворо позираючи поверх окулярів, сидить стара жінка в чорній мереживній наколці на сивій голові.
У кімнату заходить чоловік у чорному костюмі. У нього злі, круглі, як у пугача, очі і бридка фальшива посмішка. Аріель так боїться і ненавидить цю людину. Чоловік у чорному костюмі йде по килиму, все ширше посміхаючись, в очах його злість. Він розтоптує будиночок з кубиків, Аріель плаче і… прокидається.
За вікном вимальовуються листя пальми, на глибокому синьому небі — великі зорі… Метушаться кажани… Задушлива ніч, Індія… Дандарат…
Іноді Аріель бачив себе в маленькій задушливій кімнатці. Кімнатка гойдається. За круглим вікном — величезні страшні зелені хвилі. А навпроти Аріеля на дивані ще страшніший, ніж хвилі, чорний чоловік, той, що розтоптав у сні чи наяву іграшковий будиночок…
Інших спогадів про раннє дитинство пам’ять не зберегла. Жахи Дандарата, через які Аріель пройшов, заступили минуле. Але воно живе в душі юнака, як кілька билинок у піщаній пустелі.
Самотність, безрадісне дитинство і юність. Ні рідних, ні друзів… Хіба що Шарад… Бідолаха Шарад! Він стоїть лише біля підніжжя скелі мук. Коли б пощастило його визволити з цього пекла!