Пожежник

Вона сиділа в старому місіонерському кріслі, обтягнутому потрісканою блискучою шкірою. Крісло, без сумніву, належало її батьку: гарне місце, щоб читати Мілтона, курити люльку та гадати добрі мудрі дамблдорівські думи. Поряд стояло підібране за стилем двомісне крісло зі шкіряними подушками блідо-кремового кольору, на якому не сидів ніхто. Разом з Керол у кімнаті були двійко Пильнувальників, але сиділи вони на підлозі, у неї в ногах. Однією з них була Мінді Скіллінґ, яка з благоговінням та обожнюванням дивилася на Матінку Керол. Іншим Пильнувальником виявився зніжений хлопчина з коротко стриженим русявим волоссям, жіночними вустами та великим ножем, припасованим на худому поясі. Майже всі у таборі кликали його Бові, та Гарпер не була певна, то через ніж чи його подібність до Зіґґі Стардаста[111]. З-під своїх рожевуватих опущених повік він дивився, як вони заходять.

Гарпер аж ніяк не очікувала побачити тут ще й Ґілберта Клайна, який сидів на кам’яному виступі перед каміном. У купі жарин звивалися червоні язички полум’я, і тепло від вогню не доходило далеко. Мороз знадвору перетворив скляні шибки на блискучі діамантові квадрати, від чого на Гарпер накотило відчуття, наче вона потрапила до печери, прихованої за замерзлим водоспадом.

Джеймі Клоуз пристукнула двері й зіперлася на них. Бен, важко зітхнувши, завалився на двомісне крісло, неначе тільки-но тягав оберемками дрова. Він поплескав місце поряд із собою, але Гарпер зробила вигляд, що не помітила. Поряд з ним вона сидіти не бажала, як і не бажала падати до ніг Керол. Вона лишилася ближче до стіни, спиною до вікна, відчуваючи зимовий подих потилицею.

Погляд Керол ковзнув по Гарпер; її осклілі налиті кров’ю очі гарячково блищали. З голеною головою та втомленим голодним обличчям вона нагадувала літнього пацієнта ракового корпусу, який погано реагував на хіміотерапію.

— Рада вас бачити, сестро Вілловз. Вдячна, що ви змогли завітати. Знаю, ви були зайняті. А ми саме слухали розповідь містера Клайна про те, як він опинився у сховку біля ставка Саут-Мілл за якусь сотню ярдів від поліцейського відділка. Чаю хочете? Чи, може, поснідати?

— Так. Дякую.

Мінді Скіллінґ підвелася, хоч до неї і не зверталися, та попрямувала в затемнену кухоньку.

— Скидається на те, що містер Клайн навряд чи мав бодай якийсь стосунок до нападу на мого батька, — провадила Керол. — А мені закортіло дізнатися, заради кого ж мій тато ризикував життям. Цілком можливо, навіть пожертвував ним. Ви ж не проти, правда, сестро Вілловз? Він саме взявся розповідати, як вони втекли.

— Ні. Не проти, — відповіла Гарпер. Мінді вже повернулася, простягаючи їй маленьку порцелянову чашку гарячого чаю та блюдце з тоненьким шматочком духмяного кавового торта з горіхами. Шлунок Гарпер гучно забурчав. Кавовий торт? За рівнем розкішності він лише на крок поступався гарячій ванні з піною.