Пожежник

Гарпер могла б йому розповісти, але тепер це вже не мало жодного значення. Пожежник казав, що світ поділено на здорових та хворих, але скоро лишаться тільки хворі та мертві. Для всіх присутніх у кімнаті механізм поширення драконячої луски становив тепер суто академічний інтерес.

— Патрульні штату не могли збагнути, що ж їм робити. Окремої установи, оснащеної для утримання інфікованих лускою кримінальників, не існувало, а випускати всіх ув’язнених до цивільного населення ніхто не бажав. Копи повдягалися у спецспорядження та гумові рукавиці й зігнали всіх чоловіків, заражених драконячою лускою, гуртом в одну камеру, на той час, поки думатимуть, як з ними чинити далі.

Тоді, одного ранку, якийсь хлопець закричав: «Мені гаряче! Здається, я вмираю! Повсюди вогняні мурахи!» Потім замість криків повалив дим. Він валив йому з рота, поки хлопець весь не спалахнув. Наскільки я чув, коли ти дихаєш вогнем перед тим, як померти, то це називають «врубати дракона». Це стається, бо тканина в легенях спалахує, і ти починаєш згоряти зсередини. Він носився довкола й кричав, а з його горлянки все валив і валив дим; це нагадувало один з тих старих мультиків, де хтось ненароком випив гострого соусу. Усі в’язні в тій камері попритискалися до шлакоблоків, щоб і собі не загорітися.

Тоді, звісно, примчали копи, їхній стрій очолював ще той воляка, Міллер його звали. Вони кілька секунд позазирали у камеру, де бігав той палаючий тюряжник, а тоді відкрили вогонь, — він спинився, очікуючи, чи стане заперечувати його слова Бен. Але той сидів у тріпотливому багряному світлі вогнища нерухомо, склавши руки на колінах, і пильно дивився на Ґілберта. — Вони вгатили туди хтозна-скільки, може, триста набоїв? Повбивали всіх до одного. Убили хлопаку, який палав, і всіх чоловіків довкола нього.

По тому, як спинилася стрілянина, той воляка, Міллер, підтягнув ремінь, наче тільки-но скінчив снідати млинцями та беконом, і сказав нам усім, що порятував наші життя. Спинив ланцюгову реакцію до того, як вона встигла розпочатися. Мовляв, якби вони не розстріляли всіх гамузом, то тюремний блок перетворився б на справжнісіньке пекло. Решта копів стояли поряд приголомшені, витріщившись на зброю в руках, наче не тямлячи, як усе це могло статися.

Вони розпорядилися кільком з нас одягти захисні гумові рукавиці та повиносити звідти тіла. Я зголосився, бо хотів подихати свіжим повітрям. Я пробув у Брентвуді три, чотири місяці, а смороду паленого волосся та стріляного пороху в тюремному блоці їм позбутися так і не вдалося. О, а та спорожніла камера? Її вони знов заповнили. Судів не відбувалося жодних. Справ щодо в’язнів не порушували. Але поки й далі заарештовували людей, яких схопили за мародерство й таке інше, їх доводилося десь тримати.

Перші кілька місяців нас годували солониною та лаймовим «Джелл-О»[114]. Тоді ситуація з харчуванням стала дещо непевною. Якось нас удень навіть годували консервованими персиками. В інший день троє копів розтрощили торговий автомат і роздавали усім батончики. Вісім разів поспіль ми їли рис. Тоді вони заявили, що від сніданку тепер доведеться відмовитися. Тоді я й почав вірити, що так і помру у Брентвуді. Рано чи пізно вони скасують обід. А одного прекрасного дня взагалі не з’являться в тюремному блоці.