Пожежник

Мацц запитав його: «А що там трапилося?» Наче ми й так не знали.

На це Міллер відповів: «Вони намагалися втекти. Спробували захопити вантажівку».

Ну а Мацц, він лише розреготався.

Міллер зморгнув і докинув: «Вони й так усі були мертві. Воно й на краще. Ми їм послугу зробили. Впоралися хутко. Все-таки краще, ніж живцем згоріти».

«Отакий ви, Міллер, — кинув йому Мацц. — Завжди думаєте, як би то помогти ближнім своїм. Еталон співчуття». Як я й казав — у Мацца наче інстинкт базікати, коли всі решта знають, що ліпше заткнутися. Я був певен, що зараз і його встрелять, але знаєте що? Гадаю, Міллер був так само вражений. Може, в нього досі дзвеніло у вухах, і він не міг нормально розчути. Знаю тільки, що він просто кивнув, наче погодившись із Маццом.

Він відчинив камеру, і ми з Маццом вийшли назовні. Ще кілька хлопців повиходили з інших камер. Охоронці всадовили нас та змусили познімати черевики й лишити їх, щоб нам не спало на думку спробувати втекти. Коли нас набрався десяток, ми пішли нагору, під конвоєм чоловіків у бронежилетах. Вони провели нас довгим бетонним коридором і вивели надвір через пару подвійних пожежних дверей прямо на парковку.

Був прохолодний ясний ранок; спершу мене так засліпило, що годі було щось побачити. Принаймні на мить увесь світ перетворився на розмиту білу пляму. Відтоді я частенько про це думаю. Ті чоловіки, яких вони розстріляли — вони, певно, хитаючись, блукали наосліп, коли по них відкрили вогонь.

Коли зір прояснився, я побачив, що цегляну стіну перетворили на сране сито. Більшість покійників лежали рядком під нею, але кілька хлопців намагалися тікати. Принаймні один з них відбіг футів десь на двадцять, а тоді йому рознесло голову.

У задвір’я підігнали задом міську вантажівку. Нам роздали гумові рукавиці й наказали братися до роботи. Вони збиралися доправити тіла до Портсмута для «утилізації». Той хлопчина, про якого я вже розповідав, Девон, той іменинник, який нам пиво приніс, — він теж там був, стояв собі з планшеткою. Він відмітив нас, коли видавав рукавиці, і мав відмітити знову, коли ми будемо повертатися до камер. То була вже наче інша людина. Враження склалося таке, що за минулий місяць він відзначив не один, а десять днів народження.

Спочатку закидати трупи в кузов вантажівки було доволі легко, однак уже невдовзі нам з Маццом довелося залазити всередину, щоб совати їх та звільняти більше місця. У таку холоднечу трупи вже починали дубіти. Як не дивно, це нагадувало розчищання лісу від сухої деревини. Я перевернув Джуно Ґомеса, який помер з розтуленим ротом, наче хотів про щось запитати. Може, хотів поцікавитися, що в Конкорді подавали на сніданок, — на цих словах Ґілберт Клайн розсміявся, коротким різким смішком, надто деренчливим, щоб бути схлипом. — Ми поскладали у вантажівку вже десь трупів із сорок, коли Мацц схопив мене за лікоть і потягнув за собою додолу. Він накрив нас тілом Джуно. Ось так просто. Без жодних обговорень. Наче ми так і планували. У мене навіть жодних задніх думок не виникло.