Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
З очей у Ребекки бризнули сльози.
— Ой, вей! О горе! Немає з нами нашої милої донечки, нашої зіроньки! Десь, як і ми, поневіряється, якщо жива, в моаветянському полоні, що гірший за єгипетський. Вей, вей!
Рабин при її словах сумно хитав головою, а в його злегка випуклих чорних очах зачаївся такий жах, такий відчай, що Добриня мимоволі відвів погляд. Що він порадить цим людям? Чим допоможе нещасним?
— І про боярина Іллю ніякої звістки? — спитав, щоб змінити розмову.
— Ніякої.
Їх штурхнули в спини, швиргонули у натовп. Людський вир затягнув їх і виніс за ворота.
Тут тих, кого стражі штовхнули ліворуч, — стариків, дітей, поранених, а також багато вдягнених городян, — роздягали майже догола і в'язали по десять чоловік. Там стояв крик і плач.
Посеред майдану згромадили дужих молодих чоловіків — до війська. Їм на шиї в'язали дерев'яні колодки і зразу ж виводили з міста.
А праворуч стояли впереміш молоді та середнього віку жінки, дівчата, чоловіки. Чоловікам теж в'язали на шиї рогатки з ліщини чи грабини.
Під час перебування в полоні Добриня не раз бачив таку дільбу полонеників — одних до страти, других — до війська, третіх — у неволю. Але тоді, будучи полонеником, спостерігав це збоку, а тепер сам мав потрапити або на той світ, або у вороже військо, на важкі й небезпечні допоміжні роботи, або в неволю — десь аж за ріку Волгу, в Орду.
Йому стало страшно. Не за себе — за Янку. Вона горнулася до нього і злякано питала:
— Що це, Добрику? Куди цих нещасних? А нас? Теж туди?
Що він міг їй відповісти? Може, справді краще було б обом загинути?
Підстаркуватий сивобородий терджуман ткнув Добрині камчею в груди, зміряв поглядом його постать, схвально зацмокав язиком:
— Дзе-дзе! О, який сильний баатур! Ти воїн?
— Ні, я не воїн, — відповів Добриня.
— А хто ж ти? Що вмієш робити?
— Все вмію — з руди крицю вмію витоплювати, кличі та шаблі виготовляти, коней кувати… Що хочеш, те і зроблю!
— Ой-бой! Та ти справжній умілець! А цей малий, що з тобою? Він хто?
— Це мій молодший брат, агай. Він теж умілий майстер. Тільки він не крицю варить і не коней підковує, а штани шиє, сорочки вишиває, кожухи лагодить… Кравець він!
Добриня пішов напролом. Якщо удасться його хитрість, вони врятовані. Добрих майстрів-ремісників монголи рідко позбавляють життя — найчастіше продають або використовують у своїх карханах[100].
— Якші, якші,— хитав головою половець. — Ідіть сюди! Сюди!
Він показав рукою праворуч, і два дебелі баатури списами штурхонули їх у гурт чоловіків з кантами на шиях. Добрині теж пов'язали важку колодку, руки заломили за спину — прив'язали арканом до якогось бороданя. А за ним — і Янку…
Потім погнали на вихід з міста.
За Золотими ворітьми стояв розпачливий лемент. Кричали приречені до страти, всі ті, кого не взяли ні до Батиєвого війська, ні до відправки в Золоту орду. Це були діти, старики, поранені, юродиві, а також багаті кияни — купці, бояри, книжники. Напівголих, босих, пов'язаних, як і всі, по десятку, їх зразу ж завертали за ворітьми ліворуч, ставили над ровом, де вже лежали сотні вбитих, і баатур, що йшов попереду, бив гострим обушком сокири переднього по голові. Це ж саме ззаду робив його напарник. Убиті, упавши, тримали на прив'язі решту десятка — ніхто нікуди не міг втекти чи навіть кроку вбік ступити. Тепер баатури, не поспішаючи, розправлялися з іншими. Потім розв'язували аркан, трупи скидали в рів і поверталися назад, до Софії, за новими жертвами.
Іноді з десятком розправлявся навіть один баатур. Зв'язані люди нікуди не могли від нього втекти, а якщо й намагалися, то він швидко наздоганяв їх, убивав першого, хто потрапляв під руку, і той, упавши, зупиняв інших.
Добриня намагався затулити собою те страшне видовище від Янки, та дівчина вже все зрозуміла і сама затулила руками обличчя.
Поки вони стояли, зупинившись у сутолоці, з воріт виринув ще один десяток зв'язаних напівголих полонеників, його завернули ліворуч і повели понад ровом. Попереду виступав рабин Ісаак. Кирею і лейбика з нього зняли, і його пишна борода яскраво чорніла на білій сорочці. За ним ступала боса Ребекка. Розхристана, з розпатланим волоссям, з вірьовкою на шиї, вона з жахом дивилася на рів, начинений трупами, а потім, мов збожеволівши, кинулася вбік, мало не зваливши з ніг чоловіка, заборсалася, забилася, закричала:
— Ой вей-вей! Ісааку, любий мій! Дивися, куди ж нас ведуть! Поглянь — скільки люду тут перебито! Це ж і нам таке буде! Ой вей-вей!