Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
Збурений, збунтований нею десяток смертників теж раптом закричав. Всі почали рватися — хто куди! Аби подалі від цього жахливого місця, від залитого кров'ю, наповненого мертвими тілами рову. Та ба! Аркан був міцний, плівся умілими руками — витримав, як його не тягнули, не рвали, не смикали в усі боки.
Дивлячись на марні потуги знавіснілих від розпачу, приречених на смерть полонеників, баатури про щось перемовилися між собою і зареготали. Потім задній щосили вдарив гострим і довгим, мов цвях, обушком бойової сокири одного з них по голові — і той, упавши на землю, враз зупинив увесь десяток.
Передній теж замахнувся сокирою — і його удар призначався Ісаакові. Ребекка скрикнула, кинулась наперед, скільки дозволяв аркан, щоб захистити чоловіка, — і тут на її руці золотом сяйнув перстень.
Баатур завмер, заворожений тим блиском, потім рявкнув щосили:
— Зніми!
Жінка не зрозуміла його і відсахнулася. Тоді він схопив її за пальця, разом зі шкірою здер з нього перстень і, не довго роздумуючи, торохнув сокирою по тім'ї.
Ребекка тихо зойкнула, почала присідати і, хилячись набік, простогнала:
— Ох!.. Ісааку!.. Любий мій!.. Маріам… Донечко моя! — і враз замовкла.
Ісаак встиг підтримати її — притиснув її закривавлену голову собі до грудей. В його випуклих чорних очах стояв смертельний жах, а з тонких посірілих вуст зірвався не то болісний розпачливий крик, не то дикий звіриний рев:
— Ребекко-о!.. О Ребекко, жоно моя!.. О наша мамеле-е!.. Наша ріднесенька мамеле-е!.. За віщо ж вони тебе вбили!.. О-о-о!.. Ве-ей!..
Він кричав на весь Київ, кричав так, що луна віддавалася аж у Хрещатому яру, і тисячі люду повертали голови на той крик. Баатур гидко вилаявся і підняв руку з сокирою. Страшний удар розтрощив череп нещасному. Рабин упав, не охнувши, поряд з Ребеккою — лицем на холодну засніжену київську землю.
Баатур копнув його ногою — і раптом побачив на руці вбитого ще один перстень. Хижою радістю ошкірнувся його широкий рот. Він нагнувся, смикнув перстень до себе, та зняти з потовщеного суглоба не зміг. Тоді одним махом відсік усі чотири пальці відразу, вибрав той, що з перснем, і, незважаючи на те, що з нього капала кров, хазяїновито вкинув до свого заяложеного хурджуна…
— Боже, який жах! Яке бузувірство! — прошепотіла Янка і з плачем уткнулася Добрині в плече. — Що буде з нами, Добрику!
Тут заляскали по їхніх спинах важкі гарапники — аркан, яким був пов'язаний їхній десяток, натягнувся і змусив усіх ступити крок наперед, перший крок у невідомість.
Куди? В яке майбутнє? Що чигає їх там?
Розділ VIII Шляхи, шляхи…
1Далека дорога з берегів Дніпра до незнаної ріки Ітиль. Навіть розумом важко осягнути таку безмежну далечінь. Та ще взимку. Та ще в голоді.
Уже місяць минув, як валка, що нараховувала понад десять тисяч бранців, важко брьохалася засніженими полями, долинами та байраками, залишаючи після себе на второваному шляху трупи замерзлих, померлих від голоду та хвороб чи забитих при втечі. Як тільки валка віддалялася, до них зліталося на сите поїддя вороння, виходили з довколишніх гаїв та ярів зголоднілі звірі. І довго ще чулося позаду огидне крякання круків та смаковите тявкання лисиць.
Валку супроводили три сотні Жадігера, якому Менгу-хан доручив пильно стерегти бранців, допровадити квадригу на Волгу та гнати гурти скоту, коней та овець, щоб прогодувати таку силу людей.
Страшна дорога неволі пролягла з Києва на схід у ті холодні зимові дні, дорога, усіяна трупами, полита кров'ю та слізьми! Скільки невільників пройшло по ній, скільки щасливих доль та світлих надій, мов падучих зірок, погасло тоді на тому страдницькому шляху — не злічити! Страшна дорога неволі — не перша для нашого народу і не остання, бо у майбутньому судилося йому торувати її не одну — і на південь, і на північ, і на захід, і на схід, і в усі кінці хижого, зловорожого світу… З берегів Дніпра, Бугу, Десни і Черемоша — на чужину, з вишневих садочків — у люту неволю або й відразу в могилу, в сиру землю-матінку!
Валка просувалася поволі. Попереду їхав кінний роз'їзд ординців, що прокладав у снігу шлях. За ним гнали кілька тисяч пов'язаних по десятку бранців, а позад них, коли вони своїми ногами добре втоптували сніг, на великих санях, зроблених з дуба київськими стельмахами, везли четвірку мідних коней — квадригу, що два з половиною століття прикрашала в Києві Бабин торжок, а тепер їхала, щоб прикрашати Бату-сарай. За квадригою гнали череду скоту, великий табун коней та отару овець — на м'ясо. Присталих тварин на привалах забивали, білували і варили у великих котлах — кожному бранцеві тоді перепадав невеликий шматок м'яса і чашка гарячої юшки — на цілий день, аж до наступного вечора.