Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
Раптом з Бабиного торжка долинув сильний гуркіт. Янка розплющила очі. Те, що вона побачила, змусило її здригнутись і миттю підхопитися: татаро-монголи підтягнули до Десятинної церкви пороки, поставили їх з чотирьох боків і одночасно вдарили важкими дубовими “баранами” в кам'яні стіни.
— Боже! Там же мої — в нестямі скрикнула Янка, простираючи наперед руки, мовби бажаючи захистити церкву від тих могутніх ударів. — Людоньки-и! Що ж це робиться! Мамо-о!
Серце її заніміло. Там же повно киян! Дітей, жінок, старих! Там же мати! Матінко! Люба! Там же малесенькі племіннички! Що ж з ними буде?
Вона металася по дзвіниці, мов у страшному сні. Ламала руки, плакала, зверталася до Бога, до Матері Божої і всіх угодників, щоб захистили Десятинну церкву, і не чула, як упали внизу двері і в притворі закипів, завирував бій, бо вся її увага була тепер скерована туди, де вирішувалася доля її рідних та ближніх.
— Боже! Спаси і помилуй їх!
Було видно, як здригалися стіни Десятинної. З них сипалися скалки плінфи. Тріщало дерев'яне перекриття бань. Зсередини церкви виривалися приглушені крики приречених — жінок, дітей, старих. Від того крику крижаніла кров у жилах і терпли руки й ноги.
Раптом бані церкви з позолоченими хрестами поволі почали хилитися.
— Добрику-у! — схопилася за голову Янка. — Доб-рику-у!
В ту ж мить страшний тріск і гуркіт заглушив її крик. Десятинна церква, переповнена людьми, що, шукаючи порятунку, набилися в усі її закутки і на хори, поволі почала нижчати, осідати, а потім раптом завалилася, упала, накриваючи всіх, хто в ній заховався, вагою зруйнованих кам'яних стін, уламками дубових балок та важким олов'яним дахом, з-під якого глухо залунали поодинокі розпачливо-болісні зойки і стогони придушених. Хмара пилюки шугнула високо вгору, в тьмяне зимове небо.
— Добрику-у! — ще раз закричала Янка і, втрачаючи свідомість, поволі опустилася на дощаний поміст.
Добриня почув її розпачливо-пронизливий зойк і здригнувся, подумавши, що якимось чином до неї добрався котрийсь із ворогів. Зробивши глибокий випад і зваливши додолу супротивника, який насідав на нього, він притьмом кинувся нагору. Побачивши дівчину на підлозі, він скрикнув:
— Янко-о!
Меч випав з його рук. Він нахилився, відчуваючи, як його ноги враз потерпли, підігнулися. Що з нею? Хто завдав їй смертельного удару? Чи влучила стріла?
Ні, не видно ні рани, ні крові.
— Янко-о! Що з тобою?
Янка ворухнулася, розплющила очі. Упізнавши Добриню, спочатку довго безтямно дивилася на нього, потім схлипнула, прошепотіла:
— Добрику, Добрику, ти? Поглянь на Десятинну… Боже, що вони зробили! Там же всі мої! Що вони зробили!
Не зовсім уторопавши, про що мова, Добриня підвів голову і глянув на Бабин торжок. Церкви не було. Там, де вона ще кілька хвилин тому красувалася, тепер стояли зруйновані стіни, лежала безладна купа каміння, плінфи, потрощеного дерева та понівеченої покрівлі. Над нею осідала сіра пилюка, а з-під неї доносилися крики й стогони придушених.
Тепер він зрозумів — там бояриня Анастасія з невістками та онуками, там вони конають, придушені, потрощені, пошматовані вагою зруйнованої будівлі! Так ось що вразило Янку, ось чому втратила вона свідомість. Бідна дівчина!
Він хотів підняти її, але тут жорсткий аркан раптом обвив його шию, а чиясь дужа рука схопила за комір кожуха, рвучко шарпнула назад. Він оглянувся.
Довкруж, нього на дзвіниці стояли баатури. Ще розпалені боєм, з шаблями і шокпарами напоготові, розлютовано зирили на дужого киянина, що поклав у бою не одного з їхніх товаришів.
— Башларин кис! — рявкнув один. — Рубай їм голови! Чого на них дивитися! Вони наших рубали! Інші голоси підтримали:
— Ур! Ур! Бий! Бий!
— Яньчельдер! Тапта! Дави їх! Топчи!
Хтось заніс над Добрининою головою утикану залізними шипахами довбешку. Котрийсь із баатурів підняв шаблю.
Але той, що тримав полоненого, видно, старший, підняв насупроти руку, гаркнув:
— Гар-гар! Назад! Це мої полоненики! Вони молоді і сильні — за них немало дадуть на невольничому базарі! Це моя здобич!
— Наша теж! — докинув хтось похмуро.
Старший погодився.
— Звичайно, і ваша теж! Битва закінчилася — треба ж чимось і поживитися! Та й сотникові показати, щоб не думав, що ми відсиджувалися в затишку!
Баатури трохи побурчали, але, видно, погодилися з думкою свого старшого товариша, бо опустили зброю і почали в'язати полоненикам руки.
13Никодим пропхався наперед і, розштовхавши ошалілих від жаху людей, провів бояриню з домочадцями в ризницю, де збився весь церковний причет.