Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
Якийсь час Домажир з кількома десятками киян, що відступили сюди, утримував загату перед ворітьми Янчиного монастиря. Але сили були нерівні — татаро-монголи зім'яли цю слабку оборону, заарканили боярина і побили найближчих його воїв, а потім кинулися до церкви, до дзвіниці та до келій, куди відступили останні оборонці Києва. Там, у приміщеннях, зав'язалися відчайдушні криваві сутички.
Добриня з десятком украй знесилених киян та з Янкою зачинився в дзвіниці і підпер зсередини двері.
— Біжи нагору! — наказав він Янці.
— Не піду! Я залишуся тут! — відповіла дівчина.
Лице її розпашілося, коса вибилася з-під завеликої для неї шапки. Вона щойно побувала у справжньому бою, відбивалася від супротивника мечем і, хоча Добриня захищав її собою, відчувала в усьому тілі якусь незвичайну напругу, що змушувала її серце шалено колотитися.
— Не піду! — повторила вона уперто. — Я залишуся тут!
Тоді Добриня схопив її за руку і потягнув по крутих сходах нагору. Вона почала пручатися.
— Пусти!
Добриня розсердився і стиснув її невелику руку так, що дівчина скрикнула:
— Ой, мені боляче!
— А-а, боляче? То чому ж не слухаєшся? Іди
Він розумів, що наступають останні хвилини їхнього життя, і пам'ятав Янчину просьбу — вкоротити їй віку, коли постане загроза полону. Ні на мить не забував про це. Та як він це зробить — не уявляв. Хіба підніметься у нього рука на неї? Єдиний шлях — разом кинутися з нею з високої дзвіниці вниз і розбитися на смерть. А якщо він загине раніше, то, може, сама вона вчинить так, як вчинила рязанська княгиня? Може, висота дзвіниці нагадає їй про таку можливість?
Ось така думка і змусила його тягнути Янку нагору, на високу, відкриту всім вітрам дзвіницю, звідки було видно мало не весь Київ.
— Іди! Іди, Яночко! Іди, люба моя! Це, мабуть, наш останній шлях, який ми верстаємо разом! — заблагав Добриня.
Він зупинився, обняв її, припав пошерхлими на морозі губами до її теплих вуст. І Янка обм'якла, перестала пручатися — завмерла в його обіймах, як дитина у маминих руках. Лише дрібна сльоза викотилася з кутика її ока і впала йому на руку.
— Добрику, відпусти!
Він відпустив її — і вона покірно подерлась за ним нагору.
З дзвіниці перед ними відкрилося жахливе видовище: всюди по вулицях і майданах лежали трупи людей, переможці никали по глухих завулках, по дворах і хоромах — одні хапали жінок, дівчат, а малих і старих вбивали на місці, інші тягнули з будинків одяг, треті в'язали чоловіків — по десятку, руки назад, на шию — канта, а якщо її не було під рукою, то просто три палки, стягнуті сирицею.
Крик відчаю летів від закривавленої київської землі до низького сірого неба. Та воно мовчало, не загриміло громом, не вдарило блискавицями, ніби не бачило і не чуло всього того жаху, що творився внизу.
— Боже, що робиться! — прошепотіла Янка помертвілими губами і, плачучи, скинула шапку. — Страшний суд!
Її туга коса, в якій червонів заплетений шовковий кісник, впала їй на плече, Добриня погладив її рукою. Яка ніжна, яка шовковиста!
Раптом нова думка сяйнула йому в голову.
— Яночко, нахились! — і почав виймати меча з піхов.
Дівчина злякано відсахнулася.
— Добрику, невже час?
— Ні, ні, не те! — Він стиснув її плечі.— Бачиш, все може статися в останні хвилини. Може, навіть потрапиш живою до рук ворогів, то краще хай вони вважають тебе за отрока, за хлопця. Я хочу відрізати твою косу. Нахились до перекладини!
Тепер Янка зрозуміла — і покірно поклала голову на потемнілу від часу дубову балку.
Добриня розпростав косу, натягнув — і одним ударом меча відсік її. Потримав якусь мить, потім кинув униз.
— Ну от — тепер ніхто, тебе не прийме за дівчину. Отрок — та й усе! Нікому не признавайся, що ти з боярського роду. Кажи — ремісницького і стій на своєму, що б там не було! Кажи — умію шити, вишивати…
Знизу донісся глухий удар. Потім — ще. Дзвіниця здригнулася.
— Б'ють у двері пороком або просто колодою, — сказав Добриня і обняв дівчину. — Яночко, залишайся тут, а я піду вниз. Там зараз буде сутужно. Я повинен туди йти.
Янка на знак згоди ледь помітно похитала головою. З її очей бризнули сльози. Тепер вона не перечила — лиш тихо-тихо прошепотіла:
— Іди! І знай — я кохаю тебе, Добрику! І більше нікого в світі! Тільки тебе! До загину!
Він поцілував її і швидко побіг униз, де тріщали під могутніми ударами двері, а Янка, опустившись на лаву, довго сиділа нерухомо з заплющеними очима, все ще відчуваючи на губах смак його солоного — з її слізьми — поцілунку і не бажаючи розпрощатися з цим почуттям.