Листя землі. Том 1

Дак не безпричинно ж яна і кричала усім нутром своїм, як тая вовчиця по дєтках своїх. Болєй-бо Марію свою яна не чула, не бачила на сім світі. Се уже у вісімнадцятому, кажись, годі, якось під зиму, бо морозцем по голощоку земельку вхопило і сніжок політував, прийшов у Пакуль сам пан Листопад. Прийшов йон, вбраний сяк-так, наче проста людяка, кожушок-пацяганка на ньому, шапка солдатська, клуночок за плечима. Прийшов йон у Пакуль з Мрина і поріг Уляниної хатки переступив. А я до Уляни Несторки із своїми болячками притопала та й засиділася. Дак ми спер-ва його і не признали. То ж був ранєй пан як пан, упасений, хоч карточку з нього малюй. А туточки — де усе його поділося, злидар злидарем, хіба що руки, білі, не витруджені, нагадують про колишнє. Переступив йон поріг Уляниної хатки, опустився на лаву коло мисника, вгледівся трохи та й гомонить: «Ось, довелося на старості літ попідтинню ходити з простягнутою рукою. Хоч і удвох з Дариною Михайлівною ми залишилися в домі своїм, і не вельми за вік свій до розкошів звикали, а їсти тіло просить. А в городі — холод та голод, та ще для нас, учорашніх… Дарина ж моя ніяк не віддихається після тифу, харчі їй потрібні».

То ми з Уляною Несторкою до гостя городського — усе пан та пан. Йон посміхнувся гірко та й мовить: «Який тепер з мене пан? Усі ми тепер — товариш, по горю та нещастю…» І запитала Уляна у Дмитра Листопада про дочок його. Йон і розказує, а ми слухаємо та мовчки плачемо:

«Богдана — не знаємо, де й вона тепер. Бо як прийшли німці й гетьманці, з більшовиками пішла вона. Тільки й надії нашої, що Бог її вбереже, бо нині Бог, з усього видно, за більшовиків руку тягне. Та й останненька вона у нас, із дітей наших. А Марія — нема уже Марії на світі цьому, згоріла Марія у пожежі світовій, яку й ми з Дариною колись починали роздмухувать, може, за це нас доля так тяжко й карає. Нема Марії нашої на світі, і Дарині першій це відкрилося. А відкрилося Дарині моїй, бо таке горе велике серце матері і за тисячі кілометрів чує, уже й наука сучасна не заперечує. Минулого літа, десь під ранок наснилася їй Марія. Ніби іде дочка наша довжелезним тюремним коридором, обертається й каже: «Прощайте, мамо, і простіть, що нове горе вам причиняю. Помирати я іду за волю народну, пом'яніть душу мою…» І пішля вона далі, по сходах, униз, ніби сама земля її ковтає. Тоді — постріл, і від того пострілу Дарина моя прокинулася, у саме серце їй кольнуло. Уранці не чуть Дарини моєї і не чуть, піднімаюся я до неї в кімнату, а вона біла як смерть за столиком сидить, і свічечка мерехтить перед нею, і іконка, і портрет Марії. І мовить до мене Дарина: «Ось, душу Марії поминаю, нема вже на світі старшої дочки нашої…» І розказує про видіннє своє нічне. Став я її всіляко розраджувать, хіба тепер можна, кажу, снам вірити, коли серце людське — рана суцільна, кривава, будь-що привидиться. Але не чує мене Дарина моя. І ходила вона до собору, подавала за упокій душі Марі іної — і на дев'ятий день, і на сороковини, поки й сама в тифі не злягла. А як злягла вона в тифі, я картопельку у саду, на грядці копав, де раніше у нас квітник був. Тепер уже й панам не квіти в голові, а картопелька. Копаю я картопельку, аж іде вулицею чоловічок підстаркуватий, в одежині убогій, з двома торбинами через плече, коцюба в руці. Глянув він на дім наш, тоді — на мене, а паркан я ще минулої зими спалив, не було чим топити. Тоді переступає той чоловік через канавку, яка од огорожі нашої залишилася: «Чи не подасте, Христа ради, картоплинку?» Дав я прохачеві три картоплини. Поклав він їх до своєї торбини і запитує: «А чи тут проживають пани Листопади?» — «Тут», — кажу. Як познайомилися ми, признався той прошак, що не випадково він тут, біля Мар'їного гаю, а розшукує Дарину Листопад. Розшукує Дарину Листопад, бо заприсягся передати їй листа од дочки Марії. Останній це лист її до матері, бо уже немає Марії в живих. Як повстали улітку есери супроти більшовиків, була й Марія з повстанцями заодно. Але не судилося їм перемогти, бунт приречених це був. І відбувся невдовзі скорий суд більшовицький, і засудили Марію до страти. І в ніч свою останню написала Марія в тюрмі слова прощальні до матері. І залишила листа тим, хто в камері з нею перебував. Але і їм воля не світила. І передали листа таємно людині, перед якою мали відчинитися двері тюремні, а сам він — з Києва. І розірвав прошак підкладку свого піджачка, і дістав цидулечку. Як розгорнув я того папірця, руки мені затремтіли і серце наче кліщами стисло, хоч наче ж і не рідна мені Марія, була вона уже в Дарини, коли ми побралися. Кров'ю було написано листа того! Пам'ятатиму я до скону кожне слово його, кожну літерку: «Мамочка, дорогая! Спасибо, что тывоспитала меня такой, какой я есть. Я умираю за свободу. Народ наш обманут, но история все поставит на свои места, и только ее приговор будет справедлив. Прощай. Прости. Твоя Мария». Заплакав я гірко, але нічим не міг мене втішити чоловік, що листа приніс, сказав тільки, що в підвалі тюрми їх розстрілювали, засуджених до страти, отже сон Дарини правдивий був. Погрівся він коло вогню, а на грядці сухий бур'янець горів, попрощався і пішов своєю дорогою, до Києва йому треба було. А як пішов той чоловік од мене, узяв я гріх на душу, поклав листа Маріїного у вогонь, і згорів він безслідно. А узяв я гріх на душу, бо не міг листа того, кров'ю написаного, показати Дарині — не витримало б серце її материнське. І сказала на теє Уляна Несторка розсудливо: «Проститься вам, пане Дмитре, гріх цей. Матка є матка. Хоч і наснилося їй, і подавала вона за упокій, а іскорка надії тліє в душі її, покуль і душа у тілі. Чи вам було гасити ту іскру останню?» Отаке судилося мені почуть на хуторі Семи-розумовім, і зберегла я почуте у пам'яті своїй, як у скрині.