Остання любов президента
- Автор: Курков Андрй
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 966-692-603-2
- Переводчик: В. Саган
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Остання любов президента». Краткое содержание книги:
Я нахилився до її вушка.
— Піди, нехай тобі зроблять масаж! — прошепотів я.
Вона якось натягнуто посміхнулася, але у цій посмішці виникла вже думка, а не стан. Вона кивнула та пославшись на мігрень, залишила застілля.
Зельман з дружиною також відкланялися. Через десять хвилин ми залишилися удвох з Колею Львовичем. Його погляд втупився у екран плоского телевізора, що висів на стіні.
— Зараз новини, — сказав він, поглянувши на годинник.
— Вмикай, подивимось!
Весела новорічна заставка каналу «Інтер» змінилася біжучим рядком новин. Ведуча у костюмі Снігурки захоплено пройшлася репортажами по центральних вулицях великих міст. Народ ще святкував. Деякі, опитані журналістами навмання громадяни, були впевнені, що Новий рік ще не настав. Буває, подумав я. Дякувати Господу, ніякої політики у новинах не було. Ближче до кінця передачі ведуча розповіла про нове диво. Її розповідь доповнив репортаж з Успенського собору Печерської лаври, у якому новорічної ночі засльозоточила ще одна ікона святого великомученика Володимира. Це диво привело до собору тисячі віруючих, та й перед собором вишикувалася добре організована черга бажаючих помолитися перед цією іконою, а якщо буде можливість, то й прикластися до неї. Черга, мабуть, дуже сподобалася оператору. Її показували близько двох хвилин, зупиняючи об’єктив на зосереджених, цілеспрямованих обличчях молодих та літніх прихожан.
— Здається, що на Україні частіше відбуваються православні дива, ніж католицькі. На сьогодні рахунок 2:1, — підкреслив я вголос та озирнувся на Колю Львовича, який сидів поруч.
— Мені це не подобається, — сухо промовив він.
— Мені також не подобається, коли плачуть. Особливо більшовики!..
Львович обернувся. У його погляді прослизнула повага.
— Цей рік для нас буде важким роком, пане президенте, — офіційним голосом застеріг він. — Для вас особливо...
Я зітхнув. Зрозуміло, що Львович може зараз продовжити та викласти мені свою думку докладніше. Але я не хотів чути поганих новин. Я хотів віскі й тиші. Я хотів прекрасного. Дотикнутися до прекрасного. Можливо, навіть не до жінки, а до мистецтва. Жінка старіє, а предмети мистецтва — ні.
— Слухай. — Я облизав пересохлі губи, зазирнув Львовичу у вічі привітно та проникливо. — Давай про все погане поговоримо завтра. Можна навіть з самого ранку, щоб зник апетит. Вже час усім сідати на дієту. А зараз добре було б віскі та мистецтва!
— Якого? — з готовністю перепитав він.
— Віскі? «Аберлор». А мистецтва? Накажи привезти якого-небудь талановитого та розумного кримського художника з його картинами.
— Татарського?
— Справжній талант не має національності. Будь-якого!
157
Київ. 1 травня 1992 року.
— Все на хер! — весело вигукує Жора, крокуючи бадьорою збудженою ходою залом клубу-ресторану. — Післязавтра прийдуть нові власники! А нам, молодим, час йти далі!
Я дивлюся на нього і намагаюся зрозуміти: кого саме він має на увазі під словом «молодий»? Цей п’ятдесятирічний із сивими скронями, подвійним підборіддям, що залишились йому у спадок від бурхливої комсомольської юності, кволими щоками, дуже помітними, коли він поголений до стану щойно полакованого паркету? Хто тут «молодий»? Ну я ще можу себе вважати молодим. Та й уважаю. Але мовчки. Тому що ця якість — тимчасове явище, на відміну від, скажімо, кмітливості, розуму, освіти, нехай навіть незакінченої заочної вищої.
— Послухай-но, — зупиняю я Жору Степановича.
Він зупиняє свій розпалений погляд на моєму обличчі.
— Негарно, — докоряє він мені. — Я все ж таки старший за тебе на п’ятнадцять-двадцять років, я...
Він підшукує слова, щоб підкреслити різницю між своїм статусом та моїм. Але ж в мене немає статусу. Зате я дійсно «молодий».
— Ти хоч іноді називай мене на ім’я-по батькові, — повчає він. — Перед чужими обов’язково!
— Гаразд, Жоро Степановичу, — всміхаюся я.
У мене чудовий, грайливий настрій. Мені не важко прощатися з цим клубом-рестораном. Мені взагалі не важко прощатися зі сторінками своєї біографії. Особливо, якщо нічого цінного до моєї біографії вони не принесли.
Жора підходить до холодильника. Ліниво відкриває та зазирає усередину.
— О! — вигукує він.
Я також зазираю туди через його плече. Бачу там силу-силенну їжі. Я знаю, що у морозильній камері є ще кілька кілограмів філе ягняти, курчата та риба.
А Жора Степанович завмер, міркує. Я знаю, про що він думає. Йому шкода, що увесь цей харч пройде «повз свято». Також я знаю, що його комсомольські свята з дівчатами та вогнищами, з ночівлями у «санаторіях вихідного дня» також уже закінчилися. І вже більше не повторяться у своїй первозданній красі та легкості. Усе буде інакше. І я намагаюся собі уявити, як веселяться обрезклі, втомлені, постарілі комсомольці. Які дівчата до них приходять? Також постарілі? Та ні, навряд чи. Постарілих вони не покличуть. А нові красуні не будуть такими легкими та завзятими, як до революції-невидимки 1991 року.