Остання любов президента

У вівторок мене відрекомендували президентові. Привів мене до «високого» кабінету не хто інший, як сам Догмазов. Та простояв усі три хвилини поруч, поки президент дивився на мене стомленим, недовірливим поглядом, поки тис мені руку, поки бажав успіхів на відповідальному робочому місці.

— Твій попередник накоїв багато дурниць. Було б дуже добре, якби ти вивчив його діяльність з усіма подробицями. Щоб не повторювати цих дурниць знову, — порадив він мені.

— Він усе врахує! — Догмазов закивав головою та кинув на мене попереджуючий погляд.

Він стояв між мною та президентом, і мав досить таки дивакуватий вигляд. Вищий за нас обох, Догмазов зсутулився цієї миті, ніби йому було незручно перед президентом за свій високий зріст. Але коли він поглядав на мене, його плечі розправлялися, вираз обличчя ставав якимось орлиним, хижим. Тут він ніби виконував роль мого власника.

— А куди дівся мій попередник? — запитав я Догмазова, коли ми вийшли від президента.

— Відправили послом у Монголію.

— Адже він накоїв дурниць? — здивувався я вголос. — За це мали би покарати, а не зводити до рангу посла.

— Це і є покарання. Чотири роки у Монголії — я цього навіть ворогові не побажав би! — усміхнувся Догмазов. — Хоча ні, ворогові побажав би! Та й у будь-якому випадку залишати його на Україні, та особливо у Києві, до наступних президентських виборів було б небезпечно. Нехай собі там засмагає, сьорбає кумис, на верблюдах роз’їжджає! А ти, дійсно, переглянь його папери, дізнайся про нього більше. Папери принесуть тобі після обіду. Він подарував опозиції безліч цінних людей. I за два роки нічого не зумів зробити! Адже президенту потрібна потужна суспільна підтримка. Ось саме цю підтримку він і не зумів організувати! Хоча більша частина усіх цих академіків, професорів, спортсменів та культурних діячів пішла б за нами! Зайдемо до тебе, я роз’ясню усе докладніше!