Остання любов президента
- Автор: Курков Андрй
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 966-692-603-2
- Переводчик: В. Саган
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Остання любов президента». Краткое содержание книги:
От ми і їдемо з ним мовчки з бульвару Лесі Українки на Банкову. Година пік ще попереду, машин мало. I я радію, що вже за десять хвилин залишу водія у машині та зайду до під’їзду свого нового місця служби, зайду до свого кабінету, який я потроху вже почав обживати.
159
Крим. Форос. Держдача. 1 січня 2016 року. Ніч.
Вертоліт з художником та картинами приземлився біля опівночі.
Майя вже відпочивала, і я не хотів її будити. Моє тепле почуття до неї потрохи почало згасати. Близькість не додала радості. Швидше, навпаки. Близькість відкрила мені її повністю, і тепер в мене не залишалося жодних ілюзій стосовно неї. Ця жінка перестала бути загадкою для мене і втратила у моїх очах та почуттях свою колишню привабливість. Я б міг «накришити» салату з цих її слів та рухів, які знищили її милий образ у моєму серці. Але навіщо? Вмерла то вмерла, як у старому анекдоті про тещу. Взагалі-то, зовсім не померла. Просто виявилася звичайною. З таких виростають старі примхливі бабці для казок про золоту рибку. Тому мистецтвом та спілкуванням з художником я буду насолоджуватися сам, без неї.
Вигляд в художника сонний. Він щойно розвісив у столовій свої картинки. Стоїть перед одною з них. Розглядає, ніби не сам її намалював.
Я тихенько підходжу, зазираю йому через плече. На картині зображена ринкова вага. На лівій чаші цієї ваги лежить купа кишенькових годинників з ланцюжками. На правій — два будильники та буханець хліба. Будильники та хліб важать більше. Я ніколи не був закоханим у математику, але ця задача здається мені потішною.
— Як тебе звати? — запитую я.
Його голова від несподіванки втискається в плечі. Він повільно обертається.
— Володимир Макеєв, — неголосно відповідає він.
Сивувате волосся. Від очей до скронь — зморшки від постійного примружування. На вигляд йому років п’ятдесят-п’ятдесят п’ять.
— Скажи мені, Володю, який тут прихований зміст? — цікавлюся я, маючи на увазі картину.
— Прихований? — перепитує він. — Немає тут прихованого... Хоча... — Він сам дивується. — В усьому можна шукати прихований зміст...
— Ну от я і шукаю, — зізнаюся я. — Скільки там годинників зліва?
Художник Макеєв дивиться на ліву чашу своєї ваги. Йому, мабуть, ліньки рахувати.
— Давай разом, — пропоную я.
Ми разом вголос рахуємо кишенькові годинники. Виходить тридцять три.
— Так, — промовляю я. — Бачиш, дві трійки! Вже прихований зміст! А на правій чаші два будильники та хліб. Три предмети... Це навмисно?
— Ні, — чомусь перелякано відповідає він. — Це випадково.
— Ну як випадково? — сперечаюся я. — Повинен бути прихований зміст! Це ж мистецтво! Загадка!
— Ні, не обов’язково! — майже пошепки заперечує він. Звичайно, філософський зміст можна шукати, але взагалі-то це мистецтво заради мистецтва... Хоча для вас, мабуть, це незрозуміло... Ви конкретна людина!
Мені подобається його сміливість. Я більше не хочу з ним сперечатися. Я хочу погодитися. У чомусь дрібному.
— Чому ж це незрозуміло? Мистецтво заради мистецтва? Цілком зрозуміло та знайомо. Це те саме, що й президентство заради президентства...
— А хіба таке буває? — дивується він.
— Звичайно, на кожному кроці!
Він дивиться на мене з підозрою. Цікаво, про що він думає цієї миті?
— Віскі будеш?
— Я не п’ю. — На обличчі Макеєва з’являється відчуття провини.
— Ну тоді я сам. А тобі що? Чаю?
— Чаю.
На мій вигук «Гей!» у їдальні з’являється помічник, отримує наказ та зникає.
— Скажи мені. — Я знову звертаюся до художника. — А якби тобі добре заплатили і попросили за це вигадати до кожної картини прихований філософський зміст. Ти зумів би це зробити?
— Зумів би, — не заперечує він.
— А хто твої найулюбленіші художники?
— Шишкін, Суриков, Анрі Руссо, Шагал, Клейст...
— Досить, — зупиняю я його. — Щодо Шишкіна ти правий!
Пригадую нічний музей у Києві та величні лісові пейзажі, пригадую картину Шишкіна у своїй спальні на Десятинній.
— Скажи, а добре бути художником? — запитую я.
— Художником — добре, а дружиною художника — погано.
— Чому?
— Важко прогодувати сім’ю, — зізнається він соромлячись.
— Гаразд, — киваю я та роблю заспокійливий жест правою рукою. — Ці твої картинки куплять для резиденції. Я дам розпорядження. Поки що сідай. Зараз буде чай. А я пороздивляюся ще.