Остання любов президента
- Автор: Курков Андрй
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 966-692-603-2
- Переводчик: В. Саган
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Остання любов президента». Краткое содержание книги:
Я ходжу вздовж стін, на яких висять картини. Годинники, старовинні велосипеди, терези, коти, самотні дерева. Цілковита символіка. Але роботи ніжні, зворушливі. Не Шишкін, звичайно. Але Шишкін хороший лише для очей та серця. Він допомагає від утоми. А тут є деталі. Є до чого придертися думкою. От я і придираюся.
— Володю, — я знову обертаюся до художника. — А чому на твоїх картинах немає жінок?
Він знизує плечима.
— Не знаю, — зізнається. — Колись малював, а потім залишив...
— До жінок потрібно час від часу повертатися, — раджу йому я, і сам дивуюся своїй пораді.
— Я повернуся, — обіцяє художник, а я вже не розумію: до яких жінок він повернеться? До намальованих? Чи до тих, від яких пішов?
Здається, я втомився.
У їдальні з’являється розгублений помічник. Ставить на стіл тацю з чаєм.
— Я ставив її в бар, а зараз її там немає, — виправдовується він.
— Що ти ставив в бар?
— Та цю, пляшку вашого улюбленого віскі!
— Мабуть, Львович потягнув! Піди перевір!
Помічник виходить дуже повільно. Знехотя. Уявляю, що скаже йому Львович на запитання про пляшку віскі. Навіть якщо вона стоїть у нього на столі!
160
Київ. 2 травня 1992 року. Вечір.
Завтра у мене напевне болітиме живіт. А сьогодні у ньому свято. Сеанс одночасного пожирання різноманітної їжі проходить успішно. I ніякої хапанини, ніякого змагання. Усім всього вистачає. I мамі, яка, власне, і готувала м’ясо, курку, рибу, салати. I отцю Василію, який підливає мені та собі горілку «Фінляндія», а мамі, Дмитру та його головному лікареві — болгарський бренді «Сланчев Бряг». Мама одягла на честь такого випадку своє улюблене чорне плаття, прикрашене бісером, та почепила на груди велику брошку-змійку золотого кольору, але з невідомо якого металу. Їй весело. Та й головному лікарю весело: адже не щодня його запрошують родичі пацієнтів до ресторану.
Спочатку він сидів тихо, але після трьох стопок бренді розбалакався та почав регулярно сипати анекдотами з життя божевільні.
— А цей знаєте? — він знову підстрибує від нетерплячки розповісти новий анекдот. — Запитують у зека: «За що сидиш?». А він: «Ми у божевільні демонстрацію організували до дня народження Леніна з гаслами «Ленін з нами, Ленін серед нас!»
Отець Василій всміхається широко та повільно, не відволікаючись від курячої ноги. Мама сміється, а Дмитро взагалі заходиться.
— Адже це правда! — запевняє він. — Мені санітар казав, що якщо у божевільні немає двох Ленінів, Горбачова та Наполеона, то з головного лікаря знімають премію та відправляють на підвищення кваліфікації!
Я дивлюся на Дмитра. Я не можу зрозуміти: що він робить у божевільні? Коли для того, щоб він поводився нормально, його потрібно лише посадити до столу, то що ж це тоді за така хвороба?
Після святкової вечері ми дружньо миємо та витираємо посуд. Жора Степанович так і не з’явився. Але його відсутність мене зовсім не засмучує.
Коли ми все розклали по місцях і навіть почистили ресторанну плиту, хоча бруд та жир на ній був не «нашого виробництва», мама так собі, інстинктивно, зазирнула до однієї з кухонних тумбочок. Та завмерла.
Тумбочка виявилася забитою консервами. Польські паштети,ризькі шпроти, консервовані ананаси.
— А це куди? — запитала мама, озирнувшись та відшукавши мене поглядом. — Ти казав, що завтра нові власники прийдуть?
— Так.
Вона так і залишилася стояти біля відчиненої тумбочки. Мені стало незручно.
— Давайте заберемо, — запропонував я.
Головний лікар перезирнувся з Дмитром.
— Може, ми заберемо? — запитав Дмитро. — Для хворих...
— Ти що, з глузду з’їхав? — подивилася здивовано на нього мама. — Хіба ми із Сергієм мало тобі привозимо? Ні, давайте поділимо. Все одно розтягнуть!
I вона подивилася на мене, вимагаючи поглядом, щоб я підтримав її докази.
I ми поділили консерви. Майже порівну. Кількість банок не ділилася на всіх однаково. Залишком були дві банки ананасів у власному соку, які я забрав, щоб пригостити сусідів по комунальній квартирі.
— Так, вони заслуговують, — погодилася мама.
— Пробачте, — вже виходячи з ресторану звернувся до мене головний лікар. Я підбирав ключ до замка, щоб назавжди закрити вже тепер чужу власність, а вони чекали на мене поруч. — Чи не могли б ми з Дмитром у вас переночувати? Я живу на Боярці й електрички вже не ходять...
Голос головного лікаря був настільки жалібним, що я обернувся.