Остання любов президента

— А як я переведу їх тобі у бакси? — майже кричить на співрозмовника чоловік, який скинув піджак. — Бери відкривай рахунок у «Парекс-банку», прибалти навчать тебе сліди грошей заплутувати. А в мене вони тут. У «Градобанку». Бери у еквіваленті, а я хоч завтра дам платіжку!

Я повертаюся у підсобку. Наливаю собі трішки коньячку. Перемовляюся зі Славком та Юльком кількома словами.

Юлько нюхає бляшанку щойно відкритої печінки тріски. Потім підносить її до мого носа.

— Як ти гадаєш? — радиться він зі мною.

Я теж нюхаю. Запах підозрілий, неприємний.

— Добре посоли та залий маслиновою олією, — підказую я. — Вони ж п’ють горілку, а горілка усе нейтралізує!

Я виходжу ще разів з десять. Доливаю горілку, перевіряю, як їдять. П’ють та їдять вони добряче. І не кричать більше один на одного. Зараз взагалі сидять без краваток. В одного хвіст знятої краватки стирчить з нагрудної кишені піджака.

— А яка в тебе освіта? — раптом запитує в мене один з гостей.

— Легка промисловість, — відповідаю я.

— Теж нічогенько! — сміється він, виймає з кишені двадцять доларів та простягає їх чоловікові навпроти. — Ти виграв!

«Цікаво, — розмірковую я. — Вони там що, про мене сперечалися?»

За п’ять хвилин до них підсідає Жора. Підсідає і миттю стає одним з них: вони настільки схожі вдачею та виразами облич. Хоч він почувається у костюмі впевненіше. Костюм у нього — це спецодяг, як у медсестри білий халат.

— Ще одну пляшку «Николая», — наказує він мені та підморгує.

Гості йдуть о третій ночі. Захмелілий Жора дає Юлькові та Славкові по двадцять баксів і викликає для них таксі. А мене тягне з собою до якогось бару.

— Тобі там сподобається! — обіцяє він, сідаючи за кермо своєї «ауді», яку нещодавно пригнали з Німеччини. — Ти коли-небудь текілу пробував?

— Ні.

— Тоді у твоєму житті ще ціла купа незвіданих задоволень! До речі, ти хлопцям сподобався! їм доручили комітет підприємства чи щось таке організувати. Якщо не брешуть, то й для мене там місце знайдеться.

— А для мене? — жартома запитую я. I дуже жалкую, що тверезість заважає мені нормально сприймати п’яного Жору.

— А ти — мій ад’ютант! Ти що, ще не втямив?

— Втямив-втямив! — відповідаю я.

Попереду на світлофорі з’являється червоне світло, але Жора лише тисне на педаль газу. Ми чуємо, як десь поруч вищать гальма.

Жора регоче. Я тремтячою рукою защібаю свій пас безпеки.

— Прорвемося, — гарчить Жора.

I машина мчить на жовте світло порожньою вулицею нічного Києва.