Остання любов президента

Аеропорт залишився позаду.

— Усі вам щиро співчувають, — м’яким голосом раптом почав водій. — У мене для вас лист, ось, візьміть!

Він, не відриваючи погляду від дороги, простягнув мені довгий конверт.

З конверта я насамперед витяг візитівку Догмазова. На ній з’явилося якесь нове звання. Тепер він у додаток до усіх своїх регалій, став ще й почесним професором Києво-Могилянської академії та співголовою Комітету по державним преміям у галузі містобудівництва.

Сам лист виявився лише запискою. Чотири речення.

«Прийміть наші щирі співчуття. Я гадаю, що зараз варто змінити сферу діяльності. Ваш кабінет вже готовий. Віктор Андрійович Вам його відразу покаже».

Підпис Догмазова, хвацько закручений, у чомусь імператорський, стояв на самому низу стандартного аркуша.

Мої пальці раптом відчули незвичайність цього паперу. Я придивився, потім підняв його на рівень очей і у розсіяному світлі зустрічних машин побачив водяні знаки — рівномірно розкидані державні тризуби.

— Віктор Андрійович — це ви? — уточнив я у водія.

Той кивнув.

— Я відвезу вас додому, допоможу занести речі. А потім зачекаю в машині. Мене попросили показати вам кабінет вже сьогодні.

Я кивнув. Мені дійсно хотілося відволіктися. Кортіло пірнути у щось глибоке та непрозоре, щоб ніхто мене не бачив, не знав та ні про що не розпитував! Звичайно, розраховувати на здійснення цих бажань на новому робочому місці було б марною справою. Але у будь-якому випадку я там буду новою людиною, і до мене, як до нової людини, будуть усі ставитися спочатку з обережністю та осторогою, будуть приглядатися. А я тим часом відпочину душею, спробую повернутися до тями, знайти той робочий ритм, який понесе мене далі життям, як швидкий потяг. І чим менше буде часу на «визирання у вікно», тим краще.