Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)
- Автор: Льюис Клайв Стейплз
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-617-12-7122-7
- Переводчик: Віктор Шовкун++
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)». Краткое содержание книги:
Одного дня двоє братів і дві сестри Певенсі потраплять у Нарнію — чарівну країну одвічної зими, населену фавнами і наядами, гномами і єдинорогами, добрими велетнями, драконами і звірятками, що вміють розмовляти… Тоді здійсниться давнє пророцтво про чотирьох людських дітей, які сядуть на трони величного Кейр-Паравелю, настане Різдво, повернеться лев Аслан, буде переможена Біла Чаклунка — а чарівні пригоди триватимуть…
5 вересня. Як і раніше, штиль, як і раніше, стоїть неймовірна спека. Весь день відчував себе препогано, у мене, напевно, висока температура. Узяти термометр, звичайно, ніхто не здогадався.
6 вересня. Жахливий день. Прокинувся серед ночі і зрозумів, що в мене жар і що мене може врятувати тільки добрий ковток води. Будь-який лікар сказав би те саме. Усі, хто зі мною знайомий, знають, що я стійко витримую тяготи та незгоди, не вимагаю нічого зайвого й ніколи не прошу потурань. Але хіба міг я подумати, що обмеження поширюються і на хворих! Звичайно, я мав розбудити кого-небудь і попросити принести води для хворого, та я вирішив, що не буду нікого непокоїти своїми стражданнями, тому встав, узяв свій кухоль і тактовно, аби не потривожити Каспіана і Едмунда, змучених спекою і спрагою, вибрався навшпиньки зі щурячої нори, у якій ми, власне, спимо. (Я ж завжди зважаю на оточуючих, хай би як вони ставилися до мене.) Я щасливо дістався до великої кімнати (якщо це, звичайно, можна назвати кімнатою), де стоять лави для веслярів і лежить купа речей. Тут і зберігаються наші запаси води. Усе йшло чудово, але не встиг я зачерпнути з барильця, як з’явився — хто б ви думали? — цей шпигун Ріп! Я спробував пояснити, що прямую на палубу подихати повітрям (про воду йому розповідати не варто було, адже у хворобах він все одно нічого не тямить), а він спитав, чого це в мене в руці кухоль. Він так розшумівся, що підняв на ноги весь корабель. Мені влаштували огидну сцену. Я, у свою чергу, поцікавився, що сам Ріпічип робить серед ночі біля барила з водою. Він відповів, що оскільки занадто малий, аби управлятися з вітрилом, то вартує ночами барило, звільняючи від нічної вахти хоча б одного з матросів. І що ж? Вони повірили не мені, а йому!
Я заперечував доти, доки маленький лиходій не накинувся на мене зі своєю шпагою. І тоді цей тиран Каспіан показав себе у всій красі. Він привселюдно заявив, що наступного разу спійманий водокрадій отримає «дві дюжини гарячих». Я запитав, що це таке, і Едмунд тут же пояснив: «гарячих» — означає батогів. Про це пишуть у тих книжках, які молодші Певенсі не гребують читати.
Після такої образливої загрози Каспіан раптом перемінив тон і став мене повчати: мовляв, йому за мене соромно, усім іншим теж погано, але ми повинні робити все, що в наших силах, і так далі, і тому подібне. Зарозумілий уїдливий зануда! Після цього я цілий день не вставав із ліжка.
7 вересня. Сьогодні дме легкий вітерець, але, як і раніше, із заходу. Установили те, що Дрініан назвав «аварійною щоглою», тобто прив’язали (принайтовили, як кажуть моряки) бушприт до уламка старої щогли, пропливли декілька миль на схід. Як і раніше, мучить спрага.
8 вересня. Усе ще пливемо на схід. Цілий день не вставав із ліжка і не бачив нікого, окрім Люсі, поки не прийшли ці два нелюди і не завалилися спати. Люсі віддала мені частину своєї води. Вона сказала, що дівчатка не так страждають від спраги, як хлопчики. Я і сам завжди так вважав. Але у цих, з дозволу сказати, морських вовків воістину вовчі закони.
9 вересня. Земля! На південному сході — вершина гори.
10 вересня. Гора стає дедалі більшою, але до неї ще дуже далеко. З’явилися чайки, яких ми не бачили вже дуже давно.
11 вересня. Спіймали трохи риби і з’їли її на вечерю. О сьомій пополудні кинули якір на трисаженній глибині в бухті невідомого острова. Цей бовдур Каспіан не дозволив нам зійти на берег, тому що темніло, а він боявся хижаків і дикунів. Цього вечора раціон води був збільшений».
Із записів Юстаса не можна дізнатися, що трапилося з ними на острові, тому що після одинадцятого вересня він надовго забув про свій щоденник. А шкода: адже більшість подій відбувалася саме з ним.
Коли настав похмурий, але дуже спекотний ранок, мандрівники виявили, що бухту оточують скелі й кручі, зовсім як у норвезьких фіордах. Перед ними простяглася рівнина, а за нею густо росли кедри, поміж яких біг швидкий струмок. За деревами починався крутий схил, понад яким височів зубчастий хребет, а вдалині бовванів темний гірський масив, вершини якого губилися в туманних хмарах. На скелях з обох боків затоки виднілися білі смуги, у яких кожен міг легко вгадати водоспади, хоча на такій відстані не можна було розрізнити ані шуму, ані руху води. Навколо панувала мертва тиша; вода в затоці була гладкою, мов скло. Кожен камінчик на скелях відбивався в ній, як у дзеркалі. На картині це видавалося б мальовничим, але в дійсності створювало гнітюче враження. Край цей, схоже, був не надто гостинним.