Історія без міфів. Бесіди з історії української державності
- Автор: Иванченко Раиса Петровна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: МАУП
- ISBN: 966-516-204-7
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності». Краткое содержание книги:
Посібник розрахований на широке коло читачів — учнів, студентів, учителів, усіх, хто цікавиться проблемами становлення й еволюції державницької історії упродовж майже півторатисячолітнього періоду нашого минулого.
Не сприяло зміцненню та політичній цілеспрямованості Центральної Ради й те, що майже всі її члени належали до соціалістичних партій. А соціалісти, як ми знаємо, вважали, що настане всесвітня пролетарська революція, всі народи дружно візьмуться за будівництво соціалізму, а тоді вже ні до чого ні держави, ні кордони. Усі проблеми розв’яжуться шляхом поділу вилученого у поміщиків та фабрикантів майна. Відпаде потреба й у необхідності розв’язані національних питань. Тут і тільки тут, у цьому псевдосоціалістичному світогляді, слід шукати причини основних політичних помилок Центральної Ради.
До таких помилок належить і те, що члени Центральної Ради не розуміли значення широкого церковного руху, який розгорнувся в той час у Наддніпрянській Україні. Майже всі українські єпархії, за винятком Харківської, яку очолював виразно проросійський діяч єпископ Антоній Храповицький, підтримали Центральну Раду і національно–визвольний рух, створюючи свої організації. Та українські політичні діячі — соціалісти — вважали зайвим звертати увагу на церкву. Вони ж бо сповідували атеїзм, не усвідомлюючи авторитету церкви в народі. Через те церква не входила до складу Центральної Ради, її ображали неувагою, а пропозиції з її боку про співробітництво з погордою відхиляли.
Ясна річ, Тимчасовий уряд робив усе для знищення українського уряду. Центральна Рада хоч і збагнула цю ситуацію, однак розпочала дискусію: приймати чи не приймати брутальну вимогу тимчасових, і… вирішено було прийняти її, щоб, не дай Боже, не посваритися з нахабним сусідом.
Поведінку Центральної Ради можна було, проте, пояснити її хистким становищем. Справа в тому, що фактично влада українського уряду не сягала далеко в провінцію. Провінція залишалась чужою Генеральному секретаріатові. Армія йому не підпорядковувалася та й сама влада не визнавала армії. По Україні проходили ватаги дезертирів з гвинтівками, кулеметами, а часом і з гарматами. Ці ватаги руйнували і грабували все на своєму шляху. На фронті вели агітацію більшовицькі посланці, і під їхнім впливом фронт розпадався — цілі частини російської армії залишали свої позиції і поверталися назад через Україну. Навала відступаючих чинила не лише грабежі і руйнування, а й жахливі єврейські та українські погроми, як це було, наприклад, у Калуші. Дезертири арештували навіть командувача російської армії генерала Корнілова, який намагався припинити дезертирство. Те ж саме сталося і з рядом вищих офіцерів.
У цей момент загальної руїни Центральна Рада могла взяти владу в свої руки. Але не наважилась. Тодішні молоді політики уміли добре мітингувати, складати ліричні маніфести й універсали, виголошувати промови, сваритися, а до розуміння необхідності копіткої державницької праці так і не доросли. А державницька діяльність — це рішучість і відвага, це громадянська мужність, виваженість і тверезий розрахунок, і, найважливіше — безперервна непомітна і виснажлива праця серед мас. Щоправда, Центральна Рада видала відозву до українського народу, в якій закликала його до порядку. Але як саме наводити цей порядок, вона, ясна річ, не знала й сама.
А народ сам шукав виходу. Ще в березні 1917 р. стихійно стали виникати серед селян Київщини загони так званого вільного козацтва. Ідею цю подав і почав утілювати в життя селянин Смоктій із села Гусакове, Звенигородського повіту. Ці загони охороняли господарство і життя селян від знищення дезертирами. Козацький рух дуже швидко охопив сусідні повіти й губернії, і вже у квітні 1917 р. у Києві відбувся перший з’їзд вільного козацтва. Кошовим отаманом на ньому було обрано селянина Семена Гризла. Протягом літа 1917 року кількість вільних козаків зросла до багатьох тисяч. Було утворено чимало кошів — імені гетьмана Сагайдачного, Семена Палія та інших козацьких полководців. У глибині народної свідомості прокинулась історична пам’ять віків. Селяни ставали знову козаками і рвались до волі.
У жовтні 1917 р. в Чигирині відбувся наступний з’їзд вільного козацтва Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Катеринославщини й Кубані, який обрав Генеральну раду з 12 осіб, а також почесного отамана всього козацтва — генерала Павла
Скоропадського. Вільне козацтво було єдиною військовою силою, яку Центральна Рада визнала і на яку згодом покладала свої надії в найкритичніші періоди правління.
Втім, коли через два тижні, 2 листопада, у Києві зібрався третій Військовий з’їзд, на який прибуло 965 делегатів, то, виступаючи перед ними, генеральний секретар М. Ковалевський знову заспівав стару пісню: “… трудовому народові не потрібні гетьмани, яких добиваються самостійники, бо гетьмани землі й волі не дадуть…”