Історія без міфів. Бесіди з історії української державності
- Автор: Иванченко Раиса Петровна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: МАУП
- ISBN: 966-516-204-7
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності». Краткое содержание книги:
Посібник розрахований на широке коло читачів — учнів, студентів, учителів, усіх, хто цікавиться проблемами становлення й еволюції державницької історії упродовж майже півторатисячолітнього періоду нашого минулого.
Така політична свідомість, така обеззброююча непідготовленість свідчили про те, що наші тодішні політики були ще дуже далекі від вирішення найскладнішого питання історії — українського державотворення.
Тим більше, що навіть у самому Києві проголошення автономії Української держави у складі Росії наштовхнулося на протидію не лише правлячої російської урядової верхівки та чиновницької бюрократії, а й російських соціал–демократів. Голова Совєту народних депутатів у Києві Незлобін погрожував багнетами розігнати конгрес.
До речі, київський комітет Російської соціал–демократичної партії (більшовиків) складався з тридцяти семи осіб, і лише один із них — Паламарчук — був українцем. Всі вони виступали за “єдіную і нєдєлімую” Росію. А українські політики продовжували своє. Той же Петлюра заявляв: “Не треба відокремлювати долю України від долі Росії”. Дорого йому обійшлися потім ці слова, які він так тяжко спокутував усією подвижницькою діяльністю уже через рік.
Перші успіхи
Наприкінці березня 1917 року в Києві заявляє про себе нова українська державотворча сила. За ініціативою відомого українського громадського діяча адвоката Миколи Міхновського збирається військовий з’їзд. Створене ним Військове бюро вирішує розпочати формування українського війська. Його первістком стає так званий Клуб імені Павла Полуботка. Незабаром народжується і перша українська бойова частина — полк імені гетьмана Богдана Хмельницького у складі 3574 вояків. На фронтах Першої світової війни, які проходили через Україну, стихійно виникають українські організації, громади та клуби, які добиваються поповнення своїх частин вихідцями з України і вимагають, щоб саме українські частини охороняли південно–західні рубежі України, а не відправлялися їх до Прибалтики чи на інші фронти. 18 травня 1917 року відбувся перший Всеукраїнській військовий з’їзд. У ньому брало участь 700 делегатів від 900 тис. військовиків–українців. З’їзд прийняв резолюцію рішуче вимагати від Тимчасового уряду “оголошення особливим актом національної автономії України”. Другий військовий з’їзд, що відбувся на початку червня, мав близько двох тисяч делегатів і підтвердив підтримку Центральної Ради і свої вимоги до неї.
Серед інших вимог була й така: неукраїнські війська мають бути виведені з України, оскільки, розпадаючись через дезертирство, вони не лише оголюють фронт, а й по дорозі додому, в Росію, нещадно грабують українські села.
На серпень 1917 р. на Південно–Західному фронті вже діяло 27 українізованих частин. Історики вважають, що в цих частинах налічувалося більше трьохсот тисяч осіб. Як же поставилася Центральна Рада до створення українського війська фактично без її участі?
Один із генеральних секретарів Центральної Ради, Микола Ковалевський, виступаючи на з’їзді козаків у листопаді 1917 року, говорив: “Трудовому народові не потрібні гетьмани, яких добиваються самостійники, бо гетьмани не дадуть землі і волі, тому потрібні ті, хто дасть землю і свободу, поведе до соціалізму”. Винниченко повторював за ним у “Робітничій газеті”: “Не своєї армії нам, соціал–демократам і всім щирим демократам треба, а знищення всіляких постійних армій”.
Отже, сталося так, що проти створення української армії виступали заодно російський уряд, російська адміністрація в Україні, російське міщанство і… українські соціалісти, лідери не лише політичних партій, а й фактичного уряду — Центральної Ради. Це була одна з найфатальніших помилок, що й вирішила невдовзі долю Центральної Ради і долю відроджуваної Української держави у той переломний історичний момент.
Навесні й улітку 1917 року Центральна Рада перебувала в апогеї довіри всіх верств українського народу. Основні політичні сили і, зокрема, військові українські формування, вимагали — особливо на тлі посилення російського чорносотенного руху і шовінізму в Україні — домогтися від Тимчасового уряду юридично проголосити автономію України. Цього вимагали і Всеукраїнські робітничий і селянський з’їзди, що проходили у Києві. Центральна Рада хиталася. Нарешті, відчувши рішучу підтримку широких верств населення, вона посилає до Петрограда повноважну делегацію на чолі з Винниченком і Єфремовим з проектами документів, які підготував Грушевський для переговорів про надання Україні статусу автономії. Крім того, Центральна Рада пропонувала встановити офіційно дипломатичні стосунки між Україною і Росією: надіслати до Києва комісара Тимчасового уряду, а в самому тому уряді мати свого представника. Центральна Рада вимагала і права на українську армію, запровадження української вищої і середньої освіти, обстоювала право затвердження на всіх державних посадах українців, вимагала від Тимчасового уряду звільнення депортованих галичан.