Сага про Форсайтів

Але старий Джоліон вивільнився з її обіймів, і на його обличчі з'явився поважний зосереджений вираз, якого він завжди прибирав, коли йшлося про справи. Він запитав: що це все означає? Здається, вона щось надумала. Мабуть, вона зустрічалася з Босіні?

Джун відповіла:

— Ні, але я заходила до нього.

— Заходила до нього? Хто тебе супроводив?

Джун твердо зустріла його погляд.

— Я ходила сама. Він програв справу. Мені байдуже, як я вчинила — добре чи погано. Я хочу допомогти йому і таки допоможу!

Старий Джоліон знову запитав:

— То ти його бачила?

Погляд його, здавалося, зазирав у її душу.

Джун знову відповіла:

— Ні, його не було вдома. Я чекала, але він не прийшов.

Старий Джоліон полегшено заворушився в кріслі. Дівчина встала й глянула на нього згори: така тендітна, легенька, юна, але воднораз така наполеглива й рішуча; і хоч як його пекла тривога й досада, йому не стало духу насупитись у відповідь на її пильний погляд. Він відчув, що Джун перемогла, що віжки вислизнули з його рук, що він старий і втомлений.

— Ох!— нарешті мовив він.— Боюся, що колись ти таки вскочиш у халепу. Ти хочеш, щоб усе завжди було по-твоєму.

І, піддавшись філософському настрою, що іноді находив на нього, старий Джоліон додав:

— Така вже ти вродилася, така, напевно, й помреш!

І цей чоловік, що у своїх стосунках з діловими людьми, з членами правлінь, з Форсайтами всіх видів, а також із тими, хто не належав до Форсайтів, завжди умів поставити на своєму — подивився сумно на вперту внучку, відчуваючи в ній ту властивість, яку несвідомо ставив вище за всі інші властивості людської вдачі.

— Ти знаєш, що кажуть люди?— спитав він повільно.

Джун зашарілася.

— Так... ні. Знаю... ні, не знаю... мені до того байдуже! І вона тупнула ногою.

— Мені здається,— сказав старий Джоліон, опустивши очі,— що ти не зреклася б його навіть мертвого!

По довгій мовчанці він знов озвався:

— Але щодо купівлі будинку, ти й сама не знаєш, що говориш!

Джун відповіла, що знає. Вона певна, що дід купить будинок, якщо тільки схоче. Треба лише сплатити його вартість.

— Його вартість! Ти ж у цьому нічого не тямиш. До Сомса я не піду — з цим молодиком я більше не хочу мати діла.

— А з ним і не треба мати діла: піди до дядечка Джеймса. Якщо ти не зможеш купити будинок, то принаймні сплати ті гроші, що правлять з Філа. Я знаю, він страшенно бідує, сама бачила. Візьми мої гроші.

В очах старого Джоліона спалахнув лукавий вогник.

— Твої гроші? Добре придумала! А що ж ти сама, скажи мені, будь ласка, робитимеш без грошей?

Проте в душі він уже захопився ідеєю вихопити будинок у Джеймса та його сина. На форсайтівській біржі йому довелося почути чимало балачок про цей будинок, чимало сумнівних похвал. Будинок, безперечно, «з усякими витребеньками», але місце дуже гарне. Забравши у Власника його вимріяний дім, він би здобув славну перемогу над Джеймсом, дістав би переконливий доказ того, що йому таки пощастить зробити Джо власником, повернути синові те місце в житті, яке належить йому по праву. Це буде відплата всім тим, хто насмілився вважати його сина нещасним, злиденним вигнанцем!