Сага про Форсайтів
- Автор: Голсуорси Джон
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00183-9
- Переводчик: Олександр Іванович Терех
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Сага про Форсайтів». Краткое содержание книги:
Сага про Форсайтів
ВЛАСНИК
В ЗАШМОРГУ
ЗДАЄМО В ОРЕНДУ
Романи
JOHN GALSWORTHY
THE FORSYTE SAGA
The Man of Property
In Chancery
To Let
З англійської переклав
ОЛЕКСАНДР ТЕРЕХ
КИЇВ ВИДАВНИЦТВО ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ДНІПРО» 1988
В циклі соціально-психологічних романів видатного англійського письменника-реаліста Джона Голсуорсі (1867—1933) розповідається історія кількох поколінь родини Форсайтів, що охоплює цілу епоху в розвитку англійського буржуазного суспільства.
Передмова Анатолія Іллічевського
ISBN 5-308-00183-9
Український переклад, передмова.
Видавництво «Дніпро», 1976 р.
Художнє оформлення. Видавництво «Дніпро», 1988 р.
Губи Айріні заворушилися; вона неначе спитала: «Куди ж мені йти?»
Джун повернулася до вікна. Внизу, на вулиці, вона побачила годинник. Уже близько четвертої. Він може прийти з хвилини на хвилину! Дівчина озирнулася через плече; обличчя її скривилося від гніву.
Але Айріні не зрушила з місця; в затягнених у рукавички руках вона безперестану крутила букетик фіалок.
З очей Джун потекли сльози гніву й гіркого розчарування.
— Як ви могли сюди прийти?— вигукнула вона.— Зрадлива ви подруга!
Айріні засміялася знову. Джун зрозуміла, що сказала не те, що треба, і заплакала.
— Чого ви сюди прийшли?— схлипувала дівчина.— Ви занапастили життя мені, а тепер хочете занапастити й йому!
Губи Айріні затремтіли, вона глянула в очі Джун таким сумним поглядом, що дівчина скрикнула, стримуючи ридання:
— Ні, ні!
Але Айріні тільки понурила голову, усе нижче й нижче. Нараз вона повернулася і швидко вийшла з кімнати, затуливши уста букетиком фіалок.
Джун кинулася до дверей. Кроки на сходах усе даленіли. Дівчина гукнула:
— Верніться, Айріні! Верніться!
Кроки завмерли внизу...
Розгублена, змучена, дівчина стояла на сходах. Чому Айріні пішла, залишивши за нею поле бою? Що це означає? Невже вона хоче зректися його? Чи, може... Джун гризли тяжкі сумніви... Босіні так і не прийшов...
Десь о шостій вечора старий Джоліон повернувся з Вістарія-авеню, де майже щодня проводив тепер по кілька годин, і спитав, чи вдома онука. Довідавшись, що Джун щойно прийшла, він послав по неї.
Старий Джоліон вирішив сказати дівчині, що він помирився з її батьком. Що було, те минуло. Він не хоче жити сам-один, чи майже один, у цьому великому домі; він його продасть і купить будинок за містом для сина, вони переїдуть туди всією родиною і житимуть разом. Якщо Джун це не до вподоби, він виділить їй капітал, і вона житиме окремо. Жити з ним чи без нього — великої різниці для неї немає: вона ж бо вже давно збайдужіла до його товариства.
Проте коли Джун з'явилася у вітальні, вигляд у неї був змучений і жалюгідний; у втомлених очах світилося страждання. За своїм звичаєм вона вмостилася на бильці його крісла, і коли старий Джоліон заговорив, його мова анітрохи не скидалася на ту ясну, холодну заяву, яку він так старанно обміркував. Серце його щеміло, як щемить велике серце пташки, коли її пташеня, вилетівши з гнізда, поранить свої крильця. Він затинався, наче почував себе винним у тому, що зрештою збився з праведного шляху і, зневаживши приписи доброчесності, піддався природним потягам.
Він ніби побоювався, що, відкриваючи свої наміри, подасть онуці поганий приклад, і, дійшовши до головного, він якнайделікатніше запропонував, що, коли все це їй не до вподоби, нехай собі живе, як хоче.
— І якщо, голубонько, тобі буде з нами важко,— сказав він,— то я усе владнаю. Як ти скажеш, так і буде. Ми тобі знайдемо в місті невеличку квартирку, ти там оселишся, а я тебе часто навідуватиму. Але малята,— додав він,— дуже милі!
І посеред цих поважних, хоч і доволі прозорих пояснень, чому він вирішив змінити свою політику, в очах його раптом блиснув веселий вогник:
— Ти уявляєш собі, як вразить ця новина Тімоті з його слабкими нервами! Закладаюся, що мій любий братик скаже своє слово.
Джун мовчала. Сидячи на бильці крісла, вона височіла над старим Джоліоном, і він не бачив її обличчя. Та ось її тепла щока притулилася до його обличчя, і він зрозумів, що можна не турбуватись: вона сприйняла цю новину спокійно. Старий посміливішав.
— Ти полюбиш батька,— мовив він.— У нього добре серце. Йому трохи бракує твердості, зате вдача в нього спокійна. Він художник, артистична натура і все таке інше.
І старий Джоліон згадав про десять-дванадцять акварелей, схованих під замком у його спальні: тепер, коли його син мав стати власником, він уже не вважав їх дріб'язком, як колись.
— Що ж до твоєї... твоєї мачухи,— провадив він, вимовляючи останнє слово з деяким зусиллям,— то вона дуже достойна жінка, може, трохи плаксива, але щиро любить Джо. А малята — дуже милі!— повторив він, і ці слова прозвучали, як музика, в його урочистих виправдовуваннях.
Джун не знала, що в цих словах втілювалася ніжна любов до дітей, до всього юного, беззахисного, любов, що колись примусила старого Джоліона зректися сина заради такої крихітки, як вона, а тепер, коли все змінилося, відбирала його від неї.
Її мовчанка стривожила старого Джоліона,— він запитав нетерпляче:
— Ну, то що ти скажеш?
Джун сковзнула на підлогу і вмостилася біля його ніг; тепер настала її черга говорити. Вона певна, що все буде чудово, всі вони житимуть у добрій злагоді, і їй зовсім байдуже, що там подумають люди.