Сага про Форсайтів

Старий Джоліон вирішив сказати дівчині, що він помирився з її батьком. Що було, те минуло. Він не хоче жити сам-один, чи майже один, у цьому великому домі; він його продасть і купить будинок за містом для сина, вони переїдуть туди всією родиною і житимуть разом. Якщо Джун це не до вподоби, він виділить їй капітал, і вона житиме окремо. Жити з ним чи без нього — великої різниці для неї немає: вона ж бо вже давно збайдужіла до його товариства.

Проте коли Джун з'явилася у вітальні, вигляд у неї був змучений і жалюгідний; у втомлених очах світилося страждання. За своїм звичаєм вона вмостилася на бильці його крісла, і коли старий Джоліон заговорив, його мова анітрохи не скидалася на ту ясну, холодну заяву, яку він так старанно обміркував. Серце його щеміло, як щемить велике серце пташки, коли її пташеня, вилетівши з гнізда, поранить свої крильця. Він затинався, наче почував себе винним у тому, що зрештою збився з праведного шляху і, зневаживши приписи доброчесності, піддався природним потягам.

Він ніби побоювався, що, відкриваючи свої наміри, подасть онуці поганий приклад, і, дійшовши до головного, він якнайделікатніше запропонував, що, коли все це їй не до вподоби, нехай собі живе, як хоче.

— І якщо, голубонько, тобі буде з нами важко,— сказав він,— то я усе владнаю. Як ти скажеш, так і буде. Ми тобі знайдемо в місті невеличку квартирку, ти там оселишся, а я тебе часто навідуватиму. Але малята,— додав він,— дуже милі!

І посеред цих поважних, хоч і доволі прозорих пояснень, чому він вирішив змінити свою політику, в очах його раптом блиснув веселий вогник:

— Ти уявляєш собі, як вразить ця новина Тімоті з його слабкими нервами! Закладаюся, що мій любий братик скаже своє слово.

Джун мовчала. Сидячи на бильці крісла, вона височіла над старим Джоліоном, і він не бачив її обличчя. Та ось її тепла щока притулилася до його обличчя, і він зрозумів, що можна не турбуватись: вона сприйняла цю новину спокійно. Старий посміливішав.

— Ти полюбиш батька,— мовив він.— У нього добре серце. Йому трохи бракує твердості, зате вдача в нього спокійна. Він художник, артистична натура і все таке інше.

І старий Джоліон згадав про десять-дванадцять акварелей, схованих під замком у його спальні: тепер, коли його син мав стати власником, він уже не вважав їх дріб'язком, як колись.

— Що ж до твоєї... твоєї мачухи,— провадив він, вимовляючи останнє слово з деяким зусиллям,— то вона дуже достойна жінка, може, трохи плаксива, але щиро любить Джо. А малята — дуже милі!— повторив він, і ці слова прозвучали, як музика, в його урочистих виправдовуваннях.

Джун не знала, що в цих словах втілювалася ніжна любов до дітей, до всього юного, беззахисного, любов, що колись примусила старого Джоліона зректися сина заради такої крихітки, як вона, а тепер, коли все змінилося, відбирала його від неї.

Її мовчанка стривожила старого Джоліона,— він запитав нетерпляче:

— Ну, то що ти скажеш?

Джун сковзнула на підлогу і вмостилася біля його ніг; тепер настала її черга говорити. Вона певна, що все буде чудово, всі вони житимуть у добрій злагоді, і їй зовсім байдуже, що там подумають люди.