Людолови Том 1

І гостра ненависть підіймалася в душі з такою міццю, що кортіло взяти сокиру й розчавити йому череп.

І знов стикнулися їх руки, ловлячи величезне гроно над самою прірвою. Нур'ялі злякано схопив її за руку і на мить затримав її пальці.

— Іди гeть! — з несподіваною ненавистю крикнула вона, не пізнаючи свого приглушеного голосу.

Нур'ялі здивовано і ображено випустив її руку і відійшов, а Горпина вся дрижала. Хотілося впасти додолу, вити й кричати, кинути в вічі татаринові ввесь зібраний у душі біль і ненависть. Як жінка, вона розуміла, що живучи з ним під одною покрівлею, вона колись належатиме йому, і ця свідомість беззахисної рокованості здіймала в ній бурю. Вона — невільниця, річ, куплена за гроші, хатня тварина, худобина, як коняка чи то вівця. Робоча сила і знаряддя насолоди.

Вільна кров степнячки не могла скоритися цій думці. Вона переслідувала її вдень і вночі, і часто мучилася Горпина безсонням у якомусь божевільному обуренні, а потім, впадала в повну байдужість, ніби всі почуття притупилися і всі зовнішні враження вкривалися м'якою шкуркою і доходили до свідомості такими притертими й знебарвленими, як тьмяний спогад про біль, про щось далеке й давно перебуте. Як за свій порятунок, хапалася вона за думку про Коржа, молилася за нього щоночі, подовгу б'ючи поклони на глиняній долівці й, напружуючи всі сили душі, благала заступницю-богородицю врятувати їх обох від неволі й дати їм нове щастя в рідній землі.

І тоді гострий розпач танув у ніжності, в тихому, солодкому болі спогадів. І плакала Горпина за своєю загубленою молодістю, за далекими хуторами й болотяними річками Полтавщини, порослими очеретом; за тихою безтурботною волею, що тепер здавалася казкою.

Коротшали дні. Рідше переливалося море ніжним заштилевим муаром. Рудо-свинцеве, котило воно до скель глибокі вмилені борозни й важко та гнівно стогнало внизу, під горою. А в рідкі сонячні дні не встигало заспокоїтися, — і гойдалися на мертвій брижі рибальські фелюки, ледве додержуючи рівноваги.

Нур'ялі щастило, ніби Горпина принесла йому талан. Ніколи не повертався він додому з порожніми руками, і Горпина з забобонним жахом розглядала небачених морських риб — чудернацьких плескатих камбул і глосів, гостроносих шпичастих пестрюг, осетрів і чечуг, срібну скумбрію з спиною кольору павиного пера. Коли риби було один-два пуди, Нур'ялі йшов простими гірськими стежками до Каффи, на ринок; коли ж вони закидали разом із чоловіком Шафіге — Ахметом — важкий великий невід і влов був добрий, тоді вантажили ослика і, повернувшись додому, по-братерському ділили виторг.

Холодало. По той бік Яйли крутився білим пухом перший сніг. Море стало пустельне і погрозливе. І, сидячи в саклі Нур'ялі, мерзла Горпина і довше палила вогонь у широкій кабиці, де ніщо не затримувало тепла.

Горпина потроху звикла до нового життя, і занедбана сакля Нур'ялі стала затишнішою від дбайливої жіночої руки. Була це кам'яна споруда з плескатим дахом і невеличкою галерейкою на стовпчиках з боку урвища. Скеля правила їй за задню стіну, а інші три стіни склав Нур'ялі з каменю, обтинкував і побілив крейдою. Було в тій саклі. дві кімнати — більша чиста і друга напівтемна, де кидали вони всякий мотлох і де спав тепер сам рибалка. В чистій кімнаті йшло вздовж стін невисоке підвищення. Від чола воно правило за тапчан на посуд і звалося бардах-тахта; від причілка й задньої стіни його вкривали матраци й килими, щоб спати і сидіти на ньому. Це був так званий міндер. Четверту стіну займала кабиця й двері до другої кімнати.