Людолови Том 1
- Автор: Тулуб Зінаїда Павлівна
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Таврія
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Людолови Том 1». Краткое содержание книги:
Якось на самоті Горпина підвелася з ліжка, спробувала стати на хвору ногу і радісно відчула, що рана їй не болить. Вона замотала ногу чистою ганчіркою і тихо вийшла з хати.
Смарагдове море переливалося перед нею вогняною дорогою сонячних іскор. Горпина обережно підійшла до кручі, зазирнула в безодню і, пополотнівши, відсахнулася.
Повітря було пряне від невідомих пахощів. Небо безхмарне, далечінь прозора й ніжна. Але все воно було якесь чуже, далеке, незрозуміле. Ані знайомого кущика, ані дерева. Дзюрчать незримі цвіркуни, переливаються срібними голосами, і здається: дзвенять бубонцями дрібні шишечки кипарисів під запашним і теплим подихом вітерця. Яка барвиста, яка пишна краса! Але як холодно на душі, як самотньо! І, опустившись на кам'яний поріг, Горпина гірко заплакала.
Так застав її Нур'ялі, повернувшись з рибальства. Мовчки поставив він на камінь сапет, повний тріпотливої риби, похитав головою і зник у саклі. Горпина розгубилася, змахнула сльози й низько схилила голову, удаючи, ніби витирає посуд. А Нур'ялі вийшов, наблизився до неї і простягнув їй пару дешевих срібних кульчиків, пам'ять померлої Есме. Вона звела на нього очі, не розуміючи. Він усміхнувся ніжно й ніяково, вказуючи на уші і пестливо провів долонею по її голові, поквапливо сунувши їй кільчики у руку. І Горпина зрозуміла. Від несподіваної ласки й жалості їй стало солодко й боляче. І нові рясні сльози покотилися з вій.
Цієї ночі Горпина не зімкнула очей. Думки мчали в голові, плутаючись, переганяючи одна одну строкатими переплутаними уривками.
«Сафар — татарин, Сафар забив її маленького Івасика… Татари продали її, як річ, як вівцю на заріз. Так, це татари, поганці, кровопивці, людожери, що розлучають подружжя, відривають дітей від батьків, братів від сестер».
І уривалася стрічка думок, і випливала постать Коржа, що понуро йшов із зв'язаними за спиною руками.
— Ой Даниле! Даниле мій, — шепотіли пересохлі вуста.
І ввижалася галера, і Корж, закутий у кайдани, і спина його в кривавих шрамах. Посередині, ходить наглядач, брязкає ключами від кайданів, потурчинець-невільник, жорстокий, як усі перекинчики… А чому це звуть таволгу червоною?.. Червоною — від козацької крові…
І знов рвалися думки, перестрибуючи на інше:
«Чому, чому він побив того дурного худорлявого підпанка?! Ну, вклонився б, скинув шапку перед Соплею… Ой, як гарно було в них на хуторі: вишневий садочок, біла хатинка, що танула в барвистих рожах, соняшниках і чорнобривцях. А навкруги — зелене море степу і золотаві лани, де вітер жене шумливі хвилі… колосся…»
І знов рвалися і плуталися думки…
«Що там шумить за вікном? Б'ється головою об скелі, важко дихає, згрібає жорству і пісок? І стогне, зітхає? Чи то душі невільників, загиблих на турецьких каторгах? Чи серце моря, закуте в скелястій в'язниці?
Продано… Продано людолову-татаринові, такому ж, як Сафар, як сотні катів із розкошеними очима і пласкуватими вилицями, що гвалтували дівчат і жінок у степу. Як він насмілився жаліти її?! Господар! Хазяїн! Без суду й відповідальності міг би він зарізати її на шашлик, як барана, бо вона його річ, його худобина. Хай буде жорстокий і грубий. Хай б'є до крові, до кісток. Це зрозуміло. І тоді гостріше спалахне в душі зненависть, їдка, як тарантулова отрута, що отруїла її кров. Адже ж він плоть від плоті й кров від крові тих, хто відібрав у неї волю, чоловіка, дитину, вітчизну. Хай не дурить, не бреше їй ласкавим словом! Хай буде тим, що він є — рабовласником.
І гостра зненависть здіймалася в грудях, повна огиди й безсилого розпачу, — зненависть, отруєна терпкою гіркотою самотності й мовчання.
А Нур'ялі й гадки не мав, що діялося в душі його бранки. Сором'язливо спускав він очі, щоб не бачити відкритого жіночого обличчя, і показував їй своє нескладне господарство: город, садок, де росло п'ять горіхів, кілька персикових дерев, яблунь і два фігові дерева. А коли рана зовсім загоїлась і Горпина змогла без болю ступати на гостре каміння — повів її на виноградник.
Стежка була вузька й стрімка. Праворуч — безодня, ліворуч — прямовисна кам'яна стіна. Горпина тремтіла всім тілом. Здавалось, ось-ось зірветься вона в прірву і, конвульсивно хапаючись за скелі, вона придушено. скрикнула:
— Ой, боюся! Ой, упаду!
Він обернувся, сказав щось заспокоююче і міцно взяв її за руку. Вона вчепилася в нього і йшла, відвертаючи очі від прірви, і заспокоїлася, тільки опинившись на винограднику.
За тих часів у Криму не росло теперішнього винограду. Сучасні лози привезено з Рейну, Бургундії, Шампані, Угорщини та Іспанії. Татари вирощували інші, забуті сорти, чудові на смак, але не придатні для винарства. Проте татари й не робили вина, бо закон Магометів забороняє не тільки пити, а навіть і виробляти його.