Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою

Подорожували довго. На тій бічній, забутій лінії, на якій тільки раз на тиждень курсує потяг, їхало заледве кілька пасажирів. Я ніколи не бачив таких вагонів архаїчного типу, давно знятих на інших лініях, обширних, як покої, темних і повних закапелків. Ті коридори, що заламувалися під різними кутами, ті порожні купе, лябіринтові й зимні, мали в собі щось дивовижно покинуте, щось майже жахливе. Я переходив з вагона до вагона в пошуках якогось притульного кутка. Всюди віяло, зимні протяги торували собі дорогу через ті нутрища, провірчували наскрізь цілий потяг. Десь-не-десь сиділи люди з клуночками на підлозі, не сміючи зайняти надмірно високі порожні канапи. Зрештою, ті цератові, випуклі сидження були зимні, як лід, і липкі від старости. На безлюдних станціях не сідав ні один пасажир. Без свистка, без сапання потяг поволі і мов би замислено рушав у дальшу дорогу.

Якийсь час підтримував мені товариство чоловік у подертому мундирі залізничника, мовчазний, заглиблений у себе. Часом він притискав хустинку до спухлого, зболеного обличчя. Потім і той десь пропав, непомітно висів на якомусь полустанку. Після нього залишилося витиснуте місце у соломі, що вкривала підлогу, і чорна, понищена валізка, яку він забув.

Тиняючись у соломі й покидьках, я хиткими кроками переходив з вагона до вагона. Двері купе, порозкривані навстіж, хилиталися від протягу. Ніде ані одного пасажира. Врешті я зустрів кондуктора в чорному мундирі залізничної служби тієї лінії. Він обвивав шию цупкою хусткою, пакував свої манатки, ліхтарик, службову книжку. — Доїжджаємо, пане, — сказав він, поглянувши на мене зовсім білими очима. Потяг поволі ставав, без сапання, без стукоту, немов би життя поступово виходило з нього разом з останнім подихом пари. Спинилися. Тиша і пустка, жодного станційного будинку. Він ще показав мені, висідаючи, напрям, куди треба було йти до Санаторію. З валізою в руці я пішов білим вузьким гостинцем, який невдовзі був поглинений темною гущавиною парку. З певною цікавістю я приглядався до пейзажу. Дорога, якою я йшов, підіймалася і виводила на хребет лагідного узвишшя, звідки можна було охопити великий виднокруг. День був зовсім сірий, пригашений, без акцентів. І може під впливом тої аури, важкої і безбарвної, темніла та велика чаша горизонту, на якій аранжувався розлогий, лісистий краєвид, лаштунково укладений з пасем і верств заліснення, щораз дальших і сіріших, спливаючих смугами, лагідними спадами, то з лівого, то з правого боку. Увесь той темний краєвид, повен поважности, здавалося, ледь достережно плив у собі, просувався мимо себе, як хмарне і скупчене небо, повне прихованого руху. Плавні пояси і шляхи лісів, здавалося, шуміли і росли на тому шумі, як приплив моря, що непомітно наринає до суходолу. Серед темної динаміки лісистого терену вознесена біла дорога вилася, як мелодія, хребтом широких акордів, натискувана напором потужних музичних мас, які насамкінець її поглинали. Я відчахнув гілочку з придорожнього дерева. Зелень листя була зовсім темною, майже чорною. То була дивовижно насичена чорнота, глибока і доброчинна, як сон, повний сили і наснаги. І всі сірості краєвиду були похідними тієї єдиної барви. Таким кольором інколи забарвлюється і наш краєвид у хмарні літні сутінки, насичені довгими дощами. Та сама глибока і спокійна відстороненість, та сама зречена й остаточна закляклість, яка вже не потребує потіхи барв.