Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою

Ішла передо мною — і, певна магнетизму, який викликало погойдування її стегон, зовсім не оберталася. Бавилася посилюванням того магнетизму, регулюючи відстань між нашими тілами, в той час як ми минали десятки дверей, позначених номерами. Коридор темнів щоразу більше. Вже в повній темряві вона мимобіжно сперлася на мене. — Ось двері Доктора, — шепнула, — прошу заходити.

Доктор Ґотард прийняв мене, стоячи на середині покою. То був чоловік малого зросту, широкоплечий і чорнявий.

— Ми отримали вашу депешу ще вчора, — сказав він. — Вислали нашу бричку на станцію, але ви приїхали іншим потягом. Що вдієш, залізничне сполучення не найкраще. Як ви себе почуваєте?

— Батько живий? — спитав я, затоплюючи неспокійний зір у його усміхненому обличчі.

— Живий, певно що так, — відповів він, спокійно витримуючи мій жагучий погляд. — Звичайно ж, у межах, зумовлених ситуацією, — додав, примружуючи очі. — Ви так само як я добре знаєте, що з точки зору вашого дому, з перспективи вашої батьківщини — батько помер. Цього не вдасться зовсім уникнути. Та смерть кидає певну тінь на його тутешнє існування.

— Але сам батько про це не знає, не здогадується? — запитав я пошепки. Він хитнув головою з глибокою переконаністю. — Та ви не хвилюйтеся, — сказав він, стишивши голос, — наші пацієнти не здогадуються, не можуть здогадатися…

— Вся штука полягає в тому, — додав він, готовий продемонструвати її механізм на вже налаштованих для цього пальцях, — що ми відсунули час. Ми тут запізнюємося з часом на певний інтервал, довжину якого неспромога окреслити. Все зводиться до простого релятивізму. Тут батькова смерть ще просто не дійшла до скутку — та смерть, яка вже досягла його у вашій батьківщині.

В такому разі, — сказав я, — батько помирає або от-от помре…

— Ви мене не розумієте, — відповів він поблажливо-нетерплячим тоном. — Тут ми реактивуємо минулий час з усіма його можливостями, а значить, і з можливістю видужання.

Дивився на мене з усміхом, порпаючись у бороді.

— Але тепер, я гадаю, ви захочете побачитися з батьком. Відповідно до вашого розпорядження, ми зарезервували для вас друге ліжко в покої батька. Я відведу вас.

Коли ми вийшли в темний коридор, Доктор Ґотард заговорив уже пошепки. Я зауважив, що він, як і покоївка, має на ногах фільцьові пантофлі.

— Даємо нашим пацієнтам можливість досхочу висипатися, ощадно ставимося до їхньої життєвої енергії. Зрештою, вони й так не мають нічого ліпшого до роботи.

Під котримись там дверима він затримався, приклав палець до вуст.

— Увійдіть тихенько — батько спить. Та й ви теж лягайте. Це — найкраще, що ви можете зробити в дану хвилину. До побачення.

— До побачення, — шепнув я, відчуваючи, як биття серця підступає мені до горла. Я натиснув клямку, двері піддалися самі, розхилилися, як вуста, що безборонно відкриваються уві сні. Увійшов досередини. Кімната була майже пуста, сіра і гола. На звичайному дерев'яному ліжку під малим віконцем лежав мій батько у пишній постелі і спав. Його глибокий віддих видобував цілі пласти хропіння з глибини сну. Увесь покій, здавалося, був уже виложений тим хропінням від підлоги до стелі, а все ще прибували нові партії. Повен зворушення дивився я на вихудле, змізероване обличчя батька, поглинуте тепер цілком тою працею хропіння, обличчя, яке в далекім трансі — покинувши свою земну поволоку — сповідалося десь на віддаленому березі із свого існування урочистим перелічуванням своїх хвилин.