Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою
- Автор: Шульц Бруно
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: ГО Форум видавців
- ISBN: 966-537-135-5
- Переводчик: Тарас Возняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою». Краткое содержание книги:
Ця книжка — незвичайна. І не тільки тому, що представлено у ній новели нашого земляка із Дрогобича Бруно Шульца, блискучого письменника-новеліста рівня Франца Кафки, Стефана Цвейга чи Антона Чехова. Ця збірка новел — своєрідна перекладацька лабораторія, в якій у чарівних колбах і ретортах українських алхіміків художнього перекладу, золотом горить-переливається, відтворюючись у своїй первозданній красі, магічне слово майстра.
Перекладати Шульца непросто.
Передовсім тому, що він письменник, який у короткій художній формі намагався втілити універсум — витворити власний світ із безліччю лише на перший погляд малозначущих, а насправді тонких і символічних деталей, нюансів, алюзій і натяків, іноді навіть просто багатозначного замовчування, істинну суть яких мав би відчути й розшифрувати читач. Процес дешифрування Шульцового тексту — таїна на межі містики, бо ж кожне слово письменника може нести якийсь несподіваний відтінок значення, символ, натяк, без котрих філігранні, ажурні конструкції його художнього світу деформуються й загрозливо тріщать.
Не дивно. Адже й сам письменник, даючи відповідь на анкету про таємниці письменницької творчості, у «Wiadomościah Literackich» навесні 1939 року писав: «Сьогодні мене приваблюють усе більше невиражальні теми. Парадокс, в напруженні між їх невиражальністю та мізерністю й універсальною претензією, бажанням репрезентувати все є найсильнішим творчим стимулом.» (Цит. за Panas Władysław. Księga blasku: Traktat o Kabale w prozie Brunona Szulca — Lublin, 1997. — s. 10).
Отож, парадоксальність, незрима межа між величчю тексту та загрозою його руйнації, своєрідна космогонія й есхатологія, іноді відкритого, а іноді завуальованого змісту, специфічна манера викладу, тонкі, на ментальному рівні, відтінки значень і символів, специфічна ритмомелодика — це не повний перелік тих «підводних рифів», котрі уявляються на шляху кожного, хто перекладає Бруно Шульца.
Для цих текстів замало добре знати мову. Перекладач мусить бути іще й філософом і психологом, ерудованим читачем, і навіть тонким знавцем галицьких реалій і специфіки побуту єврейських родин…
Тим-то щоразу, коли заходить мова про переклад Бруно Шульца, говоримо про якесь нове — більшою чи меншою мірою — наближення до оригіналу як воістину феноменальної Речі-У-Собі…
Упорядники цієї книжки вирішили зробити цілком логічний видавничий експеримент.
Надаємо можливість кожному із наших перекладачів Шульца наблизитися до феномену його тексту і гостимо у нашій «перекладацькій лабораторії» автора уже апробованої книжки перекладів «Цинамонових крамниць» і «Санаторію Під Клепсидрою» Андрія Шкраб'юка, філософів і культурологів Тараса Возняка та Миколу Яковину, письменника Івана Гнатюка, історика й журналіста Андрія Павлишина. Кожен — оригінальний мислитель із своїм світобаченням, ідеалами, уподобаннями і… своїм прочитанням Бруно Шульца. Оригінал Шульцового «Санаторію Під Клепсидрою» теж подаємо у цій книжці — аби читач, котрий володіє польською мовою, і сам мав нагоду зануритися у світ фантазій дрогобицького майстра слова, світ непізнаваного — магічний світ Бруно Шульца.
Григорій ЧОПИК,
вчений секретар Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка, перекладач
* * *
Назва оригіналу:
Bruno Schulz. Sklepy Cynamonowe. Sanatorium Pod Klepsydrą
На це його морда, посічена судомою, збуджена вібрацією гарчання, інтегрується, розгладжується, із глибини її виринає майже людське обличчя. Безстрашно підходжу та розщіпаю пряжку на його шиї. Ми йдемо поруч. Палітурник одягнений у пристойний чорний костюм, але босий. Намагаюсь розмовляти з ним, але його уста белькотять щось незрозуміле. Лише в очах, у його чорних виразних очах, читаю дикий ентузіазм відданости, симпатії, від якого мене охоплює страх. Часом він потикається об камінь чи грудку землі, і тоді від струсу його лице одразу ж ламається, дезінтегрується, жах винурюється до половини, готовий до стрибка, а тут же за ним слідом і лють, що чекає тільки нагоди, аби знову перетворити обличчя в клубовище шиплячих змій. Тоді я закликаю його до порядку шорстким дружнім нагадуванням, навіть поплескую його по плечах. І часом на його обличчі намагається виникнути здивована, підозріла до всього і без довіри до себе посмішка. Ах! Як мене обтяжує ця страшна приязнь. Як мене жахає ця несамовита симпатія. Як позбутись цього чоловіка, що крокує поруч, чіпко тримаючи на оці з усією зажерливістю своєї собачої душі моє обличчя? Я, однак, не можу зрадити своєї нетерплячости. Отож, витягаю гаманця і кажу діловим тоном: — Ви, напевне, потребуєте грошей, з приємністю позичив би Вам. — Але на ту картину його лице набуває виразу такої страшної дикости, що я хутко ховаю гаманця. Ще довго він не може заспокоїтись і опанувати рис обличчя, викривленого конвульсією виття. Ні, цього більше терпіти несила. Все, що завгодно, тільки не це. Справи вже і так ускладнилися, безнадійно заплутались. Над містом я бачу заграву пожежі. Батько десь у вогні революції, в палаючій крамниці. Доктор Ґотард недосяжний і, до того всього, незрозуміла поява матері інкогніто, з якоюсь таємною місією! Все це ланки великої, незрозумілої інтриги, що стискається довкола моєї особи. Тікати, тікати звідси. Куди завгодно. Скинути з себе цю жахливу приязнь, цього смердючого псом палітурника, що не спускає з мене ока. Ми стоїмо перед брамою Санаторію. — Прошу до моєї кімнати, шановний, — кажу з увічливим жестом. Цивілізовані рухи захоплюють його, присипляють дикість. Пропускаю чоловіка попереду себе до кімнати, саджу на стілець. — Піду до ресторану, принесу коньяку, — кажу йому. На це він нажахано зривається, бажаючи мене супроводжувати. З лагідною рішучістю заспокоюю його наполоханість.
— Ви посидьте, почекайте спокійно, — говорю глибоким, проникливим голосом, на споді якого бринить тамований страх. Він з непевним усміхом сідає.
Виходжу і йду поволі коридором, потім сходами вниз, коридором до виходу, минаю браму, перетинаю подвір'я, захряскую за собою залізну хвіртку і тоді без віддиху, з шаленим серцебиттям, із сильними ударами в скронях біжу темною алеєю, яка веде до залізничного вокзалу.
У голові громадяться образи, один страшніший за інший: нетерплячість потвори, його переляк, розпач, коли вона зрозуміє, що її ошукано. Знову гнів, рецидиви люті вибухають з непогамованою силою. Тим часом мій батько повертається до Санаторію, нічого не підозрюючи, стукає у двері і несподівано опиняється віч-на-віч зі страхітливою тварюкою.
Щастя, що батько вже, по суті, не живе, що його це вже не спіткає, — думаю я з полегшенням і бачу перед собою чорну низку залізничних вагонів на пероні.
Я сідаю до першого-ліпшого, і потяг, ніби чекав на мене, поволі, безгучно рушає з місця.
У вікні ще раз посувається й спроквола обертається велична улоговина горизонту, налита темними шумлячими лісами, серед яких біліють мури Санаторію. Прощавайте, батьку, прощавай, місто, якого я вже не побачу.
Відтоді я їду, все ще їду, немов оселився на залізниці, і мене тут терплять, коли я тиняюсь із вагона у вагон. У величезних, як покої, вагонах, повно сміття й соломи, у сірі безбарвні дні їх наскрізь прошивають протяги.
Мій одяг подерся, обшарпався. Я ношу подарований зношений залізничний мундир. Обличчя моє обв'язане брудною ганчіркою, бо мені опухла щока. Я сиджу в соломі і дрімаю, а коли голодний, стаю в коридорі перед купе другого класу та співаю. І кидають мені монети до кондукторської шапки, до чорної шапки залізничника з пошарпаним дашком.