Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою
- Автор: Шульц Бруно
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: ГО Форум видавців
- ISBN: 966-537-135-5
- Переводчик: Тарас Возняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою». Краткое содержание книги:
Ця книжка — незвичайна. І не тільки тому, що представлено у ній новели нашого земляка із Дрогобича Бруно Шульца, блискучого письменника-новеліста рівня Франца Кафки, Стефана Цвейга чи Антона Чехова. Ця збірка новел — своєрідна перекладацька лабораторія, в якій у чарівних колбах і ретортах українських алхіміків художнього перекладу, золотом горить-переливається, відтворюючись у своїй первозданній красі, магічне слово майстра.
Перекладати Шульца непросто.
Передовсім тому, що він письменник, який у короткій художній формі намагався втілити універсум — витворити власний світ із безліччю лише на перший погляд малозначущих, а насправді тонких і символічних деталей, нюансів, алюзій і натяків, іноді навіть просто багатозначного замовчування, істинну суть яких мав би відчути й розшифрувати читач. Процес дешифрування Шульцового тексту — таїна на межі містики, бо ж кожне слово письменника може нести якийсь несподіваний відтінок значення, символ, натяк, без котрих філігранні, ажурні конструкції його художнього світу деформуються й загрозливо тріщать.
Не дивно. Адже й сам письменник, даючи відповідь на анкету про таємниці письменницької творчості, у «Wiadomościah Literackich» навесні 1939 року писав: «Сьогодні мене приваблюють усе більше невиражальні теми. Парадокс, в напруженні між їх невиражальністю та мізерністю й універсальною претензією, бажанням репрезентувати все є найсильнішим творчим стимулом.» (Цит. за Panas Władysław. Księga blasku: Traktat o Kabale w prozie Brunona Szulca — Lublin, 1997. — s. 10).
Отож, парадоксальність, незрима межа між величчю тексту та загрозою його руйнації, своєрідна космогонія й есхатологія, іноді відкритого, а іноді завуальованого змісту, специфічна манера викладу, тонкі, на ментальному рівні, відтінки значень і символів, специфічна ритмомелодика — це не повний перелік тих «підводних рифів», котрі уявляються на шляху кожного, хто перекладає Бруно Шульца.
Для цих текстів замало добре знати мову. Перекладач мусить бути іще й філософом і психологом, ерудованим читачем, і навіть тонким знавцем галицьких реалій і специфіки побуту єврейських родин…
Тим-то щоразу, коли заходить мова про переклад Бруно Шульца, говоримо про якесь нове — більшою чи меншою мірою — наближення до оригіналу як воістину феноменальної Речі-У-Собі…
Упорядники цієї книжки вирішили зробити цілком логічний видавничий експеримент.
Надаємо можливість кожному із наших перекладачів Шульца наблизитися до феномену його тексту і гостимо у нашій «перекладацькій лабораторії» автора уже апробованої книжки перекладів «Цинамонових крамниць» і «Санаторію Під Клепсидрою» Андрія Шкраб'юка, філософів і культурологів Тараса Возняка та Миколу Яковину, письменника Івана Гнатюка, історика й журналіста Андрія Павлишина. Кожен — оригінальний мислитель із своїм світобаченням, ідеалами, уподобаннями і… своїм прочитанням Бруно Шульца. Оригінал Шульцового «Санаторію Під Клепсидрою» теж подаємо у цій книжці — аби читач, котрий володіє польською мовою, і сам мав нагоду зануритися у світ фантазій дрогобицького майстра слова, світ непізнаваного — магічний світ Бруно Шульца.
Григорій ЧОПИК,
вчений секретар Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка, перекладач
* * *
Назва оригіналу:
Bruno Schulz. Sklepy Cynamonowe. Sanatorium Pod Klepsydrą
Стосунки в Санаторії стають що день, то нестерпніші. Важко заперечити, що ми просто потрапили у пастку. Від часу мого приїзду, коли прибульцеві було виявлено деяку позірну гостинну запопадливість, управа Санаторію не завдає собі жодного клопоту, аби бодай створити нам ілюзію якоїсь опіки. Ми покинуті самі на себе. Нікого не турбують наші потреби. Я вже давно переконався, що дроти електричних дзвінків нікуди не провадять — вони уриваються одразу ж над дверима. Челяді не видно. Коридори вдень і вночі темні та безмовні. У мене виникло доволі тверде переконання, що ми єдині клієнти у цьому Санаторії, а таємничі та делікатні міни, з якими покоївка прочиняє двері покоїв, входячи та виходячи, — звичайнісінька містифікація.
Іноді у мене виникає бажання широко порозчахувати двері усіх по черзі покоїв і залишити їх отак відчиненими настіж, аби здемаскувати ницу інтригу, в яку нас уплутали.
Однак, я не цілком певен своїх підозр. Інколи, пізно вночі, я бачу, як Д-р Ґотард поспішає кудись коридором у білому операційному халаті, з клістирною трубкою у руці, позаду за покоївкою. В такі хвилини важко обірвати його поспіх, аби приперти до стіни рішучим запитанням.
Якби не ресторан і цукерня у місті, довелося б помирати з голоду. Досі я не зумів випросити другого ліжка. Про свіжу постільну білизну нема й мови. Однак треба зауважити, що загальне послаблення культурних навичок не поминуло й нас самих.
Лягти у ліжко одягненим та в черевиках завше видавалося мені, яко людині цивілізованій, річчю достоту неймовірною. А зараз я приходжу додому пізно, п'яний від сонливости, у покої панують сутінки, фіранки на вікні надимаються від холодного подмуху. Непритомний, валюся до ліжка і запорпуюся в перини. Я сплю так цілі пласти часу, днями чи тижнями, подорожуючи пустельними краєвидами сну, без угаву в дорозі, без угаву на стрімких гостинцях дихання, то з'їжджаючи легко та м'яко з пологих схилів, то знову важко видираючись прямовисною стіною хропіння. Сягнувши вершини, я охоплюю поглядом величезні виднокола скелястої та глухої пустелі сну. Певної миті, в незнаній точці, десь на раптовому повороті хропіння, я прокидаюсь напівпритомний і відчуваю в ногах батькове тіло. Він лежить там, згорнувшись клубочком, малий, немов кошеня. Я засинаю знову з розкритими устами, і уся велетенська панорама гористого краєвиду хвилясто і велично посувається повз мене.
У крамниці батько провадить жваву діяльність, укладаючи угоди, використовуючи усе своє красномовство для переконування клієнтів. Щоки його рум'яніють від пожвавлення, очі блищать. У Санаторії він лежить важко хворий, як в останні тижні вдома. І не можна приховати, що процес швидкими темпами наближається до фатальної розв'язки. Слабким голосом батько говорить мені: — Ти повинен частіше навідуватися до крамниці, Йосифе. Продавці нас обкрадають. Адже ти бачиш, що я не можу уже впоратися зі справами. Лежу тут кілька тижнів хворий, а крамниця марнується, покинута на Божу ласку. Чи не було якої пошти з дому?
Я починаю жалкувати, що затіяв усю цю справу. Важко назвати щасливим помислом те, що ми, спокушені гучною рекламою, вислали сюди батька. Обернений час… звичайно, звучить гарно, але чим він виявився насправді? Чи отримує тут людина повноцінний, правдивий час, ніби тільки-но розмотаний зі свіжого сувою, що пахне ще новизною і фарбою? Зовсім навпаки… Це до решти зужитий, зношений іншими час, час протертий і дірявий у багатьох місцях, прозорий, як сито. Нічого дивного, бо цей час ніби виблюваний — прошу мене правильно зрозуміти, — час із других рук. Змилуйся, Боже!.. До того ж, уся ця маніпуляція з часом вкрай нетактовна. О, ці шахрайські шахер-махери, підкрадання з-за спини до його механізму, ризиковане копирсання у його дражливих таємницях! Інколи хочеться гепнути кулаком по столі й закричати на все горло: — Досить цього, руки геть від часу, час недоторканий, часу не можна провокувати! Замало Вам простору? Простір для людини, у просторі можете ширяти донесхочу, перевертатись сторчака, стрибати із зірки на зірку. Але, на милість Божу, не чіпайте часу!
З іншого боку, чи можна вимагати від мене, аби я сам диктував умови Докторові Ґотардові? Яким би нікчемним не було батькове існування, але, що не кажіть, а я його все-таки бачу, ми разом, ми розмовляємо. Власне Докторові Ґотардові я мушу бути безмежно вдячним.
Кілька разів я хотів із ним відверто порозмовляти. Але Доктор Ґотард невловимий. — Пішов саме до ресторану, — повідомляє покоївка. Коли я прямую туди, вона наздоганяє мене, аби повідомити, що помилилася, Доктор Ґотард — в операційній залі. Поспішаю на другий поверх, роздумуючи, які ж операції можуть тут проводитися, входжу до передпокою, і дійсно — мене просять зачекати. Доктор Ґотард невдовзі вийде, він саме закінчив операцію, миє руки. Я уже мало не бачу, як цей невисокий чоловік поспішає великими кроками у розвіяному халаті анфіладою шпитальних зал. І що ж виявляється за мить? Доктора Ґотарда тут зовсім не було, тут роками не робили жодних операцій. Доктор Ґотард спить у своєму покої, а його чорна борода стирчить, задерта догори. Покій наповнюється хропінням, немов клубами хмар, вони ростуть, громадяться, піднімаючи на своєму скупченні Доктора Ґотарда разом з ліжком щоразу вище й вище — велике патетичне вознесіння на хвилях хропіння і роздутої постелі.